Використання прислів`їв та приказок на уроках історії як засіб формування національної свідомості школярів

За Національною програмою виховання дітей та учнівської молоді в Україні «метою виховання є становлення громадянина України, патріота своєї країни, …здатного виявляти національну гідність, знати свої обов’язки і права, бути конкурентоспроможним, успішно самореалізовуватися в соціумі як громадянин, сім’янин, професіонал, носій культури». Щоб виховати національно свідому особистість, необхідно вивчати й історичне минуле України, і її культуру, мистецтво, традиції, звичаї. Тому формування національної свідомості у школярів вимагає нових підходів у викладанні історії. Які б нині не застосовувалися методи і прийоми викладання предмету, головним залишається усне слово вчителя. Усне мовлення має бути чітким та образним. Ось чому прислів’я та приказки допомагають емоційно наситити урок, знайти ціннісні асоціації. Їх можна використати як епіграф до уроку або як мотивацію для навчання, для висунення гіпотези або як аргумент, як критерій відбору матеріалу та його систематизації, для порівняння чи характеристики об’єкта. Практика показує, що найбільший ефект дають прислів’я, які поєднують невідоме з уже вивченим. Це викликає у дітей асоціації, які допомагають міцнішому засвоєнню нового матеріалу. Прислів’я та приказки – короткі влучні вислови, які образно та лаконічно передають нащадкам висновки з життєвого досвіду багатьох поколінь предків. Вони є узагальненою пам’яттю народу та результатом його спостережень над життям і явищами природи, що дає змогу формувати погляди молодого покоління на етику, мораль, історію й політику. Прислів’я втілюють плин часу, у них закладений глибокий зміст, який проникає у приховані куточки душі і змушує прислухатися, зрозуміти та змінити стиль поведінки. З допомогою прислів’їв можна не тільки передати думки, засудити чи викрити негативні риси, а й створити образ або відтворити історичну добу. Завдяки своїй стислості та смисловій місткості вони дозволяють вкласти великий обсяг інформації у короткий вислів. Для становлення людської особистості велику роль відіграє знання минулого та ставлення до нього. Мудрість історії в тому, що її треба знати, вивчати аби творити сучасне і майбутнє, не повторюючи помилок. «Без минулого немає сьогодення», – говорить народна мудрість. Забуваючи або нехтуючи досвідом минулого, ми зводимо майбутнє на піску. Не можна визнавати себе випадковим подорожнім на шляху історії. Безпам’ятство – це безвідповідальність перед майбутнім. Потреба заглянути в глибину століть диктується необхідністю збагнути сенс забутих уроків історії і не забути: «На чиїй землі живеш, того народу й закони шануй». Якщо немає пам’яті, то немає оцінки, і як наслідок – немає совісті. Історична пам’ять народу формує моральний клімат, в якому він живе, в якому кожен наповнюється добром або злом. Кожне звернення сучасності до національного досвіду було плідним, тому що збагачувало та розширювало обрії народу: «Народ вчить, як на світі жить». Повернення до старого в нових умовах породжує нове його бачення, нове розуміння, тому що «нове – це добре забуте старе» . Деякі можуть заперечити, що постійне озирання на минуле – це зупинка і затримка у розвитку, але це не так. Затримка є лише там, де вичерпано ресурси, але це ніяк не стосується історії, бо вона бездонна, з неї можна черпати і черпати. Важливого значення для розкриття історичного минулого набуває використання на уроках архівних матеріалів та документальних джерел, бо «хто багато читає, той багато знає». Історичні джерела – комплекс пам’яток минулого, носіїв історичної інформації. У писемних джерелах можна знайти відповіді на багато питань: «Книжки не говорять, а правду кажуть». Документи дають можливість конкретизувати виклад матеріалу та наблизити школярів до історичної епохи. Проте читати треба уважно, щоб зрозуміти прочитане, яке згодом належить обміркувати: «Не на користь книжку читати, коли вершки з неї хапати». Будь-який документ має автора, який подає своє сприйняття подій, інколи ідеалізоване, а в учня мають бути власні думки і висновки. І не треба забувати, що «книжка книжкою, та своїм розумом рухай». Продуктом суспільного розвитку є держава: «Наша слава – Українська держава». Діяльність держави охоплює різні сфери суспільного життя і спрямована на збереження, реформування або докорінну зміну суспільних відносин: «У своїй хаті своя правда, і сила і воля». Любов українців до Батьківщини, думки про її долю теж знайшли своє відображення у прислів’ях і приказках («Своя земля і в жмені мила», «Той патріот, хто дбає про народ», «Людина без Вітчизни, як соловей без пісні», «Україна - мати, вмій за неї постояти!», «Розпинали тебе і стріляли тебе, та не вбили народ»). Це пояснюється тим, що наші пращури мріяли донести до свідомості нащадків правду про історичні події, тому що історія казна-скільки разів переписуватиметься, а прислів’я та приказки – це скарбниця народної пам’яті: розворуши її – і на поверхню вийдуть реальні факти й події, що відбувалися в минулому. Боротьба за владу в державі, за оволодіння нею і за її утримання є одним із основних аспектів політичного життя суспільства. Основою політичної боротьби, її спонукальним джерелом є інтереси окремих осіб, груп, класів, соціальних спільнот. Вона найчастіше має характер виборчого процесу або масового збройного конфлікту – революції, громадянської війни, страйку, збройного повстання: «Добре говорить, а зле творить». Боротьба є частиною історичного процесу, який складається з життєдіяльності людей. У процесі історії особистість відіграє певну роль, а її дії та вчинки впливають на долі мільйонів людей: «Без доброго командира військо – отара». І якщо вона працює на благо народу, вирішує історичні завдання по реалізації соціального прогресу та гуманізації суспільства, то залишається в історії як видатна особистість, і народ її пам’ятає завжди: «Людей на Землі багато, та не кожна – людина». Видатними людьми не народжуються, ними стають, як справедливо зазначає народ – «не святі горщики ліплять». Для того, щоб стати великим державним діячем, потрібні і певні історичні умови. Хмельницький не був би Хмельницьким, якби він народився і виховувався в глухому селі, в сім’ї безграмотного і темного селянина, бо «кому багато дано, з того багато і візьметься». Славний гетьман залишив нам велику спадщину нездоланого духу, і коли людина шукає наснаги для подолання труднощів у власній історії, згадує: «Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали». Ніхто не застрахований від помилок, і видатні особистості в тому числі, бо і «кінь на чотирьох, та й то спотикається». Монархи, гетьмани, вожді, президенти приходять і йдуть, а народ залишається і продовжує творити історію. Він трудиться день у день, щоб мати що поїсти і попити («Хочеш їсти калачі, то не сиди на печі»), створює суспільне багатство («Головне – не володіти скарбами, а вміти ними користуватися»), передає від покоління до покоління засоби виробництва, культуру («Музика без’язика, а людей збирає»), традиції («Шануй батька й неньку, буде тобі скрізь гладенько»), звичаї («Хліб – усьому голова»); моральні норми («Все добре переймай, а зла уникай») і принципи («Хто людям добра бажає, той і собі має»). Кожне наступне покоління спирається на результати праці попередніх генерацій, використовує їх, щось відкидає, щось переймає, додає до них нові цінності і передає черговому поколінню. Таким чином, історію творить народ, який є суб’єктом соціального спілкування у суспільстві. Основними елементами суспільства є власність, праця, сім’я. На думку марксистів, саме приватна власність призвела до соціального розшарування суспільства, появи антагоністичних класів: власників (рабовласники, феодали, буржуазія) та класів, які не володіють власністю (раби, пролетарі) або мають обмежене право на власність (селяни). Суспільство є не просто диференційованим на окремі групи, воно ще є ієрархізованим. У ньому одні групи мають більше прав, привілеїв і переваг, інші менше. Так з’являлися прислів’я та приказки про панів і кріпаків, бідних і багатих: «Бідний і на тім світі на панів робить: пани будуть у котлі кипіть, а бідний дрова носить», «Де панська сила, там мужицька спина», «Хвали коняку після дороги, а пана, як витягне ноги», «Що вільно панові, то не вільно Іванові». Наведені приклади свідчать про соціальну нерівність, яка сприймалася дуже болісно. Правлячі верстви населення порівнювались із тваринами: «То пани, а ми люде», «Не жируй з ведмедем, а то він тебе задавить», «Стрижи пана, як вівцю, на ньому шерсть наросте». Спостереження за відносинами між різними верствами населення породило й відповідні прислів’я-поради: «З паном не будь за пан-брата», «З панами добре знатися, та не дай Бог цілуватися», «З панами не сідай істи, з панами і не говори багато: сказав слово, та й мовчи; хто що говорить, ти слухай». Поява прислів’їв про панів та селян була зумовлена соціальними умовами. Усвідомлення народом несправедливості, нерівності, жорстокого ставлення до простих людей відобразилось у народному слові, що вмістило в собі весь біль страждань. Прислів’я того періоду близькі нам, тому що з тих часів мало що змінилося: є бідні і багаті, жорстокі й милосердні, всюди панує несправедливість тощо. Важливу роль у громадському житті українського села відігравала церква. Відвідання церкви вважалося релігійним і моральним обов’язком кожного християнина («Живий Бог – жива душа моя», «Не дивись на себе – спокусишся, не дивись на людей – засумніваєшся, дивися на Христа – зміцнієшся», «Ми з сумом, а Бог з милістю», «Будинку рятуйся, а до церкви ходи»). Але водночас служителі культу у прислів’ях зображуються і з гострою іронією та сарказмом. Попи, ченці – це, в розумінні народу, паразити, які наживаються на людському горі («Людське горе попа годує», «Піп із богом говорить, а на чорта дивиться», «Щодень бога хвалить і щодень людей дурить»). Наприкінці XV – на початку XVI ст. у соціальній структурі українського етносу сформувалася нова соціальна верства населення – козацтво, що виступило одночасно як особлива самобутня форма національної військової сили. Історія козацтва знайшла відображення у таких прислів’ях та приказках: «Де козак, там і слава», «Козацькому роду нема переводу», «Січ – мати, а Великий Луг – батько», «Степ та воля – козацька доля». У великій шані в козаків перебувало побратимство «Сам загибай, а братчика виручай». Козаки були невибагливі до їжі, про це свідчать прислів’я: «Як є хліб і вода, козаку не біда», «Хліб та вода – то козацька їда», «Козаки, як діти: хоч багато – поїдять, хоч трохи – наїдяться», «Козак із пригорщі нап’ється, а з долоні пообіда». У прислів’ях знайшли відображення і трагічні сторінки історії українського народу, зокрема, правда про голодомор та суцільну колективізацію. Народна пам’ять закарбувала найболючіші спогади про тяжкі роки страждання («На воротях – серп і молот, а у хаті – смерть і голод», «Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні», «Не збирайте колоски, бо підете в Соловки», «Буксир добре старається – мужик під тином валяється», «Лободи накришила, соломи натовкала і плецики спекла – от і їжа отака», «Ти хоч плач, хоч ридай, а заяву в СОЗ подай»). Багато українських прислів’їв присвячено людині, її життю, рисам характеру, родинним стосункам, у яких характеризуються фізичні та моральні якості особи, часом дається філософське осмислення її буття та поведінки («Аби шия, а ярмо буде», «Бажаючого йти доля веде», «Мало говори, слухай багато, а думай ще більше», «Досвід збільшує нашу мудрість, але, на жаль, не зменшує нашу дурість»). Прислів’я розподіляють людей на добрих і поганих («Доброго і корчма не зіпсує, а злого і церква не направить», «Доброму всюди добре», «Через те вона тонка, що сердита така»), заклинають не чинити іншим зла («Добре роби – добре й буде», «Де мир і любов, там ніколи не ллється кров»). У прислів’ях відображається і хатнє господарство, речі побуту. Хоч багато з цих речей уже давно вийшли з ужитку, в прислів’ях вони продовжують жити («Там макогін блудить, де макітра рядить»). Хата в прислів’ях – уособлення родинного затишку, незалежності («В своїй хаті своя правда»), чужа хата – неволя («В чужій хаті й тріска б’є»). Є прислів’я про їжу та гостинність («Як хліб буде, то й все буде», «Милий гість не часто буває»). В українських прислів’ях про сільськогосподарське господарство стверджується вічна істина про працю як основу людського життя. Господарська діяльність розвивалась дуже повільно, повільно відбувались і зміни. Ця стабільність сприяла виробленню встановлених поглядів на працю, її результати, методи господарювання. Все це знайшло своє відображення і в народній мудрості: «Без праці жити – тільки небо коптити», «Без труда нема плода», «Впертість і труд все перетруть», «Сталь гартується в огні, а людина – у труді», «Хто змолоду працює, той на старість панує». Традиційні прислів’я про працю – це вічні істини, життєві узагальнення про працю як основу самого існування людини. У них виразно відбито класове розшарування, підневільна робота на багачів («На чужій роботі не збагатієш, а згорбатієш», «Заробив води до хліба»), засуджується ледарство («Праця чоловіка годує, а лінь марнує»). Здавна в народі високо цінувалися ремесла – ковальство, кравецтво, шевство, млинарство та інші: «У ремісника золота рука», «Діло майстра величає». Більшість із них у сучасній мові вживаються у переносному значенні («Не святі горшки ліплять», «Швець знай своє шевство, а в кравецтво не мішайся»). Україна має вигідне географічне положення. В усі віки – це перехрестя торгівельних шляхів, як водних, так і суходольних. Торгівельні зносини дали поштовх до появи прислів’їв про торгівлю: «Без збутку не бачити прибутку», «Торгівля кого виручить, а кого вивчить», «Мита взяті, а товар потонув». «Торгувати краще, ніж воювати», «На чужий коровай рота не роззявляй» – кажуть в Україні. Українці завжди прагнули жити в мирі і дружбі з сусідніми державами, але не допускати їх на свою територію («Із сусідом дружи, а тин городи»), жити власним розумом, а не чужим («Не позичай у сусіда розуму»). Проте прекрасний родючий чорнозем, безкраї степи, густі ліси, поклади корисних копалин постійно викликали заздрість сусідніх країн, і кожна з них намагалася поживитися цим багатством. Так, роздрібненість князівств, боротьба за владу між князями послабили Київську Русь, що стало причиною легкого її завоювання монголо-татарами. Недарма говорять: «Згода будує, а незгода – руйнує». Багатовікова боротьба українського народу проти іноземних загарбників відобразилася в численних прислів’ях і приказках, де вимальовувався образ мужнього, справедливого, нескореного героя, що звик до труднощів і злигоднів, але не потерпить наруги і ладен краще загинути, ніж втратити честь і волю. Такими народ хотів бачити своїх синів, ідеал саме такої поведінки пропонується їм у прислів’ях: так, «Кров людська – не водиця, проливати не годиться», але «Хоч кров проливали, зате волі дістали», «Краще впадь, але не зрадь», «За праве діло стій сміливо», «Козача потилиця панам-ляхам не хилиться», «Хоробрий солдат – міцніше за фортецю», «Бий добряче фашиста, щоб була земля чиста», «Хоч важка була дорога, зате наша перемога». От і сьогодні не можна сидіти, склавши руки. Відоме українське прислів’я «Моя хата скраю» має поступитися твердому «Першим ворога зустрічаю»! Прислів’я і приказки невіддільні від життя людини, як і її мова, пісня. Вони свідчать про гострий розум народу, його глибокі естетичні почуття, багатий духовний світ і високу мораль. Вони, як і народ, безсмертні, це коштовні, немеркнучі його перлини. У них живе і дихає, сумує і радіє жива душа народу, органічно поєднується його історія і сучасність. Насичуючи освітній простір народною мудрістю, ми утверджуємо в дітях гордість за приналежність до української нації, без якої ніколи не буде справжньої української держави. ЛІТЕРАТУРА 1. Закувала зозуленька. Антологія української народної творчості: Пісні, прислів’я, загадки, скоромовки. [Упоряд. Н.С. Шумада] – К.: Веселка, 1989. – С. 431-525. 2. Історія України: Посібник / За ред. Г.Д. Темка, Л.С. Тупчієнка – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – 480 с. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.history.vn.ua/book/history2/1.html. 3. Ковальська Н. Паремія як засіб відображення когнітивних процесів. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: www.referatcentral.org.ua/ linguistics_philology 4. Культура і побут населення України: Навч. посібник / В.І. Наулко, Л.Ф. Артюх, В.Ф. Горленко та інш. – К.: Либідь, 1993. – 288 с. 5. Настечин С. Використання афоризмів на уроках історії // Історія в сучасній школі – 2013. – № 3. – С. 25-26. 6. Оксенюк О. Формування національних цінностей в учнів на уроках історії як один із змістових аспектів сучаснї інноваційної діяльності. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.stattionline.org.ua 7. Пометун О., Фрейман Г. Методика навчання історії в школі. - К.: Генеза, 2006. – 328 с. 8. Прислів’я та приказки. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://traditions.org.ua 9. Прислів’я. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org 10. Прислів'я, приказки, примовки. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://ukrlife.org 11. Рудик Б.І. Приказки та афоризми про здоров’я, хвороби, життя і алкоголізм. – Тернопіль: Укрмедкнига, 2003. – С. 122-129. 12. Семенко Ю. Народне слово. Збірник сучасного українського фольклору –Львів, 1992. – С. 20-22. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://ukrlife.org 13. Українська народна мудрість для дітей / Енциклопедія. – Харків: Промінь, 2007. – 232 с. 14. Українські народні прислів’я періоду голодомору [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://kr2012.com 15. Українські прислів’я та приказки про книгу [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://biblio.lib.kherson.ua 16. Українські прислів’я та приказки [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://kuprienko.info 17. Фідря О. Афоризми та висловлювання у викладанні історії // Історія в школах України. – 1998. - № 1. – С. 32-35.