Пятихатщина: віхи історії

ЗАЛІЗНИЧНИЙ ВУЗОЛ

П`ятихатки – місто районного підпорядкування, центр району . Розташоване в 90 км на південний захід від Дніпропетровська. Великий залізничний вузол Придніпровської залізниці. Через місто проходить автотраса Київ – Донецьк.

 Виникнення П`ятихаток пов`язано з будівництвом Катеринославської залізниці, зокрема, її Саксаганської ділянки, яка відіграла згодом велику роль у транспортуванні руди із Кривого Рогу на металургійні заводи півдня.

 По території району протікає річка Саксагань, татари дали їй назву Суук-Су-Гень, що в перекладі – холодна річка тече туди. Землі району свого часу належали різним поміщикам: Лабинському, Ерасту Бродському, Касинову, Малойвану, Сулимі, Станкевичу на іншим. Земля, де розпочалося будівництво  вузлової станції у 1886 році, належала Лабинському, який забажав назвати  станцію своїм іменем. Але коли переглядали карту залізниць , то виявилося, що  станція з такою назвою вже є. Потрібно було шукати інший вихід, іншу назву. Будівництво проводилося недалеко від житла братів Потабашних, які приїхали на будівництво дороги, згодом працювали в паровозному депо . Брати побудували п`ять хат, де і оселилися. Звідси і назва населеного пункту і  залізничної станція.

 За короткий час П`ятихатки перетворилися у велику вузлову станцію Катеринославської залізниці. Збільшилася кількість робітників-залізничників, які приходили з навколишніх сіл: Комисарівка, Лозоватка та інших.

 Становище простого люду було таким, як і по всій Російській імперії. Тому під час революції 1905-1907років, залізничники у грудні приєдналися до страйку. Тоді ж був створений розпорядчий страйковий комітет. У його підпорядкуванні знаходився рухомий ешелон, паровози, залізничний  телеграф. Страйкуючі висунули вимоги: восьмигодинний робочий день, звільнення деяких керівників,  дозволити запровадження товариських судів і комітетів для вирішення питання про переміщення, а також призначення та звільнення .

 Напередодні Першої світової війни у П`ятихатках велося додаткове будівництво вузлових колій, з`явилися механічні майстерні. У 1914 році в селещі жило вже 560 чоловік. У ньому було сім вулиць, немощених і неосвітлених. Були перебої з водою. За медицинською допомогою зверталися в лікарні сіл Жовтого чи Саксагані. Із шкіл у селещі були однокласні початкова залізнична та церковноприходська, а також сільськогосподар- ська.

 Прагнучи до освіти та культури, робітники і службовці вузла організували в 1908 році самодіяльний драматичний гурток із 20 людей, який згодом перетворився в  народний театр. Ініціатором його створення був машиніст Т.П.Яремчук, який керував  хором і драматичним гуртком. На його сцені ставились п`єси українських драматургів, виконувалися народні пісні. На кошти, отримані за виступи, була створена бібліотека. Але під час І Світової війни театр розпався.

 П`ятихатщина зазнала на собі і лиха світових воєн, і громадянську війну, пережила колективізацію, голод, репресії, перебудову. Кожна епоха лишила слід на сторінках її історії. Під час громадянської війни влада змінювалася чи не щодня: 1 квітня 1918 року П`ятихатки окупували австро-німецькі війська, у грудні цього ж року до селища прийшли війська С.Петлюри. У лютому 1919 року була встановлена Радянська влада, на початку травня з`явилися формування Григор`єва та Махна, у липні 1919р. велися бої з денікінцями. Під час одного бою був поранений на станції Верхівцеве командир бронепоїзда А.Г.Желізняков,який помер в Ерастовці. Зараз станція носить його ім`я, а 6 листопада 1971 року був відкритий пам`ятник.

 Остаточно Радянська влада була встановлена у січні 1920 року.

 З 1923 року селище – центр новоутвореного П`ятихатського району Криворізького округу. У 1925 році тут нараховувалося вже 4724 жителя. Більшість працювала на транспорті і промисловому виробництві. Частина населення займалася сільським господарством. Працювало три млина, два шкіряних заводи, дві кузниці, маслобійня, розвивалася торгівля.

 У 1938 році селище П`ятихатки стало містом районного  підпорядкування. Працювало два медичних пункта, у 1935 році відкрився пологовий будинок, діяло три середні та одна семирічна школа, працювало дві бібліотеки, два клуби. Із 1930 року почала виходити газета «Колективіст», що після ХІУ з`їзду ВКП(б) з ліквідацією округів і зміцненням районів, а також із розгортанням колективізації дрібноосібних селянських господарств почала своє існування. Назва була не випадковою, а відповідала тому часу. І хоч впродовж свого виходу у світ змінювались назви газети, її тираж – вона постійно, як кажуть, тримала  руку на пульсі районного життя, відображаючи його на своїх сторінках.

 Відчутну участь у творенні газети, крім штатних працівників, брали дописувачі- активісти Микитась і Бортников із паровозного депо, Іван Мороз та Сторчак із артілі ім.Затонського і багато інших.

 Основною темою, звичайно, була колективізація. Газета показувала трудовий ентузіазм селян у зростанні врожайності, а в 1933 році газета виступила ініціатором змагання трудівників села. Газета свого часу поширювала досвід стахановців сільського господарства.На сторінках «Колективіста» в 1935 році було широко подано враження голови артілі ім.Сталіна Пальмирівської сільради Г.Г.Жигаря,який був посланцем П`ятихатщини на ІІ Всесоюзномуз`їзді колгоспників-ударників у Москві.

 34000 жителі краю взяли участь у Великій Вітчизняній війні, з них 6373 загинуло. Пам`ять про ці події – 46 пам`ятників на території району.

 Під час війни в лісах Комісарівки діяв партизанський загін, яким керував секретар райкому КП(б)У  М.С.Шмалько. Звільнення району від фашистів припало на 18 і 19 жовтня 1943 року.

    Комбриг 41-ї гвардійської танкової бригади  Васецький у своїй книзі «За советскую Родину» про ці дні писав: «Третій рік тривала війна з німецько-фашистськими окупантами за звільнення захопленої ними території нашої країни. Війська 2-го Українського фронту з боями рвалися до Кривого Рогу і Кіровограду, які ще міцно утримував ворог.  А в цьому напрямку знаходивсь зайнятий фашистами райцентр П`ятихатщини. Для ворогів це місто було надійним плацдармом для зміцнення оборони на криворізькому і кіровоград- ському напрямах.

    Командуючий 17-м механізованим корпусом генерал Дубовий одержав завдання : оволодіти П`ятихатками і просуватися в напряму Кривого Рогу і Кіровограда з іншими з`єднаннями фронту.

    Командирам танкових батальйонів капітанам Гуріну і Бойкову під час наради комбриг поставив завдання : сходу ввірватися  в місто, а командиру батальйону автоматників майору Бистрому – посадити автоматників на танки і в П`ятихатках зав`язати бої. Операцію було призначено на 2 годину ночі.

    На 17 жовтня 43-го частини гітлерівських військ залишили місто П`ятихатки і тільки прикривали свій відхід невеликими підрозділами, а коли вночі почувся гуркіт наших танків, то й ті панічно втекли.

    Всі танки дали залп із гармат та випустили по одній кулеметній черзі, рвонувшись на штурм. Але в місті панувала мовчанка і у відповідь пострілів не послідувало. Танки на повному ходу заїхали в П`ятихатки, автоматчики розсипались по вулицях, прочісуючи їх, але ворога в місті не було.

     Отже , противник залишив місто без бою, а батальйони не зазнали втрат. Коли танкісти захопили станцію, то виявили там 15 невідправлених «фріцами» ешелонів: з технікою, боєприпасами, продовольством, один ешелон із неевакуйованими пораненими, 2 ешелони з 35 танками «Тигр» і «Пантера» і навіть один ешелон із посилками для фронту».

СЛАВТЕСЬ У ВІКАХ ЖОВТЯНСЬКІ КОЗАЦЬКІ СОТНІ

    Козацька тема сьогодні вельми актуальна, знято багатолітнє табу . Славною сторінкою ввійшла в історію нашого народу битва під Жовтими Водами. На місці, де відбулася історична жовтоводська битва, розкинулося село Жовте.

 Село Жовте розсташоване в північно-західній частині Дніпропетровської області. На півдні села на відстані двох кілометрів проходить залізнична магістраль, паралельно їй на відстані 500 м проходить автомобільна магістраль Київ-Донецьк. З північно-східної частини земель села Жовтого починається витік ріки Жовтої, яка протікає через село і дала назву поселе- ню. Береги річки були вкриті жовтою глиною, через що вода здавалася жовтою. Як згадували старі люди, що річка була така глибока і повноводна, що по ній можна було здійснювати судноплавство. Вона, навіть, зберігає таємницю про затоплену чайку з 30 бочками золота.  

 Жовте виникло в першій половині ХVІІст., коли відставні старшини Війська запорозького з сім`ями і батраками заснували над річкою хутір. Унікальне це село і тим, що має цікавий поділ: окрім стандартних вулиць є в ньому і дев`ять сотень, які з`явилися внаслідок розсташування обозом військ Б.Хмельницького напередодні Жовтоводської битви.

 З усієї України сходилися до Б.Хмельницького люди. Біля Жовтих Вод

козаки стали табором. Річка- притока Інгульця, утворює у своїх верхів`ях дві гілки. Більша з них , західна, називалась Жовтою річкою . Менша, східна, зветься Очеретною балкою. Ці дві гілки утворюють півострів, у ХVІІст. вкритий  лісом- густим та непролазним, що звався тоді Чорним. Цей півострів був приступним лише з одного боку, з інших трьох лишаючись недосяжним. Ця місцина лежала якраз на шляху до Січі. При лівому березі річки й засіли козаки, обгородивши свій табір земляним валом та скованими возами.

 Польське військо підійшло до річки і переправилося через неї, але змушені були втікати назад. На правому березі вони отаборилися. Бойові дії почалися 4 травня 1648року, але справжня битва розпочалася 5 травня і тривала кілька днів. Польське військо відступило до балки Княжі Байраки. Передбачаючи цей відступ, Хмельницький послав у балку загін піших козаків. До того ж там у засідці чекали татари. Наскочивши на поляків ззаду вони заходилися «крутити веремія», як називали їх звичай накидати на ворогів аркани, галасували, топтали людей кіньми. Так описував битву історик Дмитро Яворницький.

 Балка Княжі Байраки  одержала свою назву від князя Вишневецького, що жив колись тут. То був знаючий і лихий чоловік. Розгнівався він якось за віщось на людей і поробив їм так, що вони ніде не могли знайти води: де вони не копали землю,- води нема, та  й годі. Сам же він як тільки копне де-небудь – зараз вода й покажеться.

 Так він усе своє життя морив людей. Навіть після своєї смерті все мстився їм. Коли поховали його, то й вода разом із ним у землю пішла. Лишень тоді здогадалися люди, в чім річ. Вони накидали на могилу Вишневецького багато каміння. Поставили на ній високий кам`яний стовп – і вода знову з`явилася в колодязях.

 Коли Б.Хмельницький із козаками розбили польське військо і добули багато коштовностей, то гетьман наказав усі скарби сховати у балці біля Білої або Бездонної криниці. Ніхто ще в ній дна не дістав. Мала трясовине дно: не можна було там ні пройти , ні проїхати.

 Викопали козаки на схилі, біля самої води, печеру глибоку і вкотили туди віз із золотом. А потім замурували печеру. За п`ятнадцять кроків від цієї печери викопали другу і замурували в ній , повісивши на гаках, дорогий одяг. А щоб він не псувався, то під ним поставили два казани з оливою.

 Тепер балка замулилась, затяглась землею – і сліду від печер не стало. Є , кажуть, у Дніпродзержинську один старий-старий дід, який буцімто знає, де знаходяться печери і як їх відмурувати. Але , де живе той дід і як його прізвище, не відомо.

 У пам`ять про ці історичні події в селі Жовтому було відкрито пам`ятник Б.Хмельницькому.

 У селі Жовтоолександрівка в 1998 році меморіальний комплекс.

 На пам`ятнику можна прочитати такі слова: «У цьому районі на річці Жовті Води та біля балки Княжі Байраки з 29 квітня по 16 травня 1648 року силами Війська Запорозького під командуванням Б.Хмельницького за допомогою Кримсько-татарського війська, очолюваного Тугай-беєм, було розгромлено польську армію і покладено початок Визвольній війні українського народу за встановлення своєї державності»

                    Щоб правнук не забув своєї мови,

                    Не зрікся степу, батьківських доріг,

                    Тут бивсь Богдан за кращих днів основи,

                    Усе зробивши, що зробити зміг.

                                                          С.Бурлаков.

Недалеко від станції Жовті Води є так званий Богданів Курган, де як говорять краєзнавці, знаходився командний пункт Б.Хмельницького. А в місті Жовті Води , у центрі, височить пам`ятник.

 Згідно Андрусівського перемир`я в 1667 році  Лівобережна Україна входи- ла до складу Росії. Частина Правобережної України залишалась володінням Запорізької Січі. Сюди ж і входили землі сучасного села Жовтого. Тут в 1680р. були хутори Запорозького Кошу. У них жили відставні старшини з холопами. У кінці літа приходили  з Січі козаки, вони приносили зароблені гроші та здобич, і залишались на зимівлю. Тому ці хутори називали ще зимовниками.

У 1768 році указом губернської канцелярії село Жовте оголошувалося військовою слободою. На день перепису в селі в 1768році жило 159 чоловіків і 124 жінки.

 Основним заняттям жителів було сільське господарство, рибальство, торгівля, а  також військова справа. Жінки пряли льон, коноплі, шерсть, ткали полотно і сукна.Поселенці, що не знаходилися у війську, сплачували численні податки- земельний, однодвірний, сорокоалтинний та інші.

 У 1823 році , згідно указу царя,  слобода була перетворена на військове поселення. Кріпосне право на село не поширювалося. У цьому ж році було поділене на сотні. Земля в цих поселеннях належала казні, тобто державі, яку ділили між собою солдатські сім`ї. Більшість жовтян служили в керасирах. Тому земля відставних солдат називалася керасівщиною.

У 1857 році в селі нараховувалося 1031 двір, понад 6000 жителів.

 Внаслідок реформи 1861 р. селяни викупили в держави землю, вона стала власністю общини. Керівництво селом належало сільській управі на чолі з сільським старостою. Також було і волосне управління на чолі з волосним старшиною. У Жовтянську волость входило декілька сіл: Зелене, Боголюбівка,Пальміровка. Після земської реформи в селі було збудовано школу та лікарню, будівлі збереглися і дотепер. У лікарні було 14 ліжок, обслуговував один фельдшер. Всього в селі було три школи: одна церковно-приходська і дві початкові, у них навчалося лише 100 дітей. На 1897 рік у Жовтому уже нараховувалося 2020 дворів і 11022 жителя.

 Недалеко від села Жовте в кінці ХІХст., після Російсько-турецької війни 1877-1878року, з`являється поселення «Солдатщина». Солдатам, які брали участь у війні, уряд дав наділи землі після заключення миру з Туреччиною. Нині на території колишньої Солдатщини збереглася одна хата, а останню корінну жительку звали Марина, тому поселення люди переіменували в Мариноград.

Під час революції 1905-1907рр. селяни надіялися дістати поміщицьку землю. Макайда Євмен, Кривосливський Василь, Панін Іван Аврамович закликали селян забрати  землю у поміщиків, що жили навколо села. Царські війська з допомогою місцевих поміщиків розправилася з повсталими.

 Населення на 1913 рік в селі проживало 12000 чоловік. У Жовтому  було два парових млина невеликою потужності, одна приватна, друга державна. Навколо села стояло понад 50 вітряків, були кустарні гончарні майстерні. У центрі села стояла дерев`яна церква, яка після революції 1917 року виконувала роль клуба, а під час війни госпіталя. У 60-х роках церква була розібрана .

 Звістку про лютневі події в Петрограді приніс Мойсеєнко Микола Карпович, який згодом очолив загін бідноти для захисту Радянської влади.

 Німецько-австрійські війська перебували в селі з березня 1918 року до листопада того ж року. Окупанти  грабували населення, вивозили до Німеччини хліб, скот та інші речі. Була в селі й армія С.Петлюри. Червона Армія ввійшла в село в листопаді 1918 року, згодом була встановлена і Радянська влада. Першими комуністами села були: Мойсеєнко Микола Карпович, Потапов Степан Васильвич, Панін Василь Іванович, Солоний Гаврило Дмитрович. Перші комсомольтці: Іволенко Едуарт, Могилко Василь, Байсара Данило.

 З перших днів радянської влади почалося загальне піднесення культурного рівня селян. Усі діти охоплювалися початковим чотирьохрічним навчанням. Внаслідок  організації в селі шкіл та класів лікбеза неписемність напередодні Великої Вітчизняної війни було  в основному ліквідовано.

 З 1928 року в селі розпочалося кооперування, на той час жителів нараховувалося 8600 чоловік.  Того ж року на селі було створено 12 колгоспів: «1 Травня», «Червоний оборонець», Серп, «Опора РСЧА», «Нове життя»,  «Пролетар», «Шлях до комунізму», «Нове життя», ім. Шевченка, «Міцна праця», «Молот» та інші. У 50-ті роки колгоспи були укрупнені у колгосп ім.Ульянова та «Победа».

 Для допомоги колгоспам в 1932 році було організовано Зеленську МТС. У 1934 році її переведено в село Жовте. Було збудовано дві майстерні по ремонту сільськогосподарських машин.

 13 серпня 1941 року село було окуповане німецькими військами і знаходилося під їх владою більше двох років. За цей час на роботу до Німеччини було вивезено сотні юнаків і дівчат.

 На території Жовтянської сільської Ради в роки окупації діяла антифашистська патріотична група з серпня 1941 року по жовтень 1943 рік До складу групи входило 22 чоловік. Члени патріотичної групи роз`яснювали односельчанам дійсне становище на фронтах, вели агітацію направлену проти фашистів, надавали допомогу молоді від угону їх в Німеччину. Ця група підтримувала тісні зв`язки з підпільною антифашистською групою під керівництвом Лебідя А.І.

 18 жовтня 1943 року радянські війська визволили село від німецько-фашистських окупантів. За визволення села смертю  хоробрих полягли десятки воїнів. У центрі села Жовте у Комсомольському парку споруджено пам`ятник Невідомому солдатові . У визволенні села брав участь Герой Радянського Союзу гвардії майор Вергун Яків Пантелеймонович, житель села Саївка П`ятихатського району. У боях за село проявив хоробрість лейтенант Козлов Федір Федосійович. У Великій Вітчизняній війні своїми подвигами відзначилися : генерали Капуста Пилип   і Самійленко Андрій Пилипович.Двома орденами Червоної Зірки та орденом Леніна нагороджений Страшко М.П., 9 травня 1945 року він брав участь у параді на Червоній площі.

 Важкими були роки післявоєнної відбудови. Головою колгоспу ім.Ульянова було обрано Сторожка М.М. , який доклав немало зусиль для налагодження мирного життя. З кожним роком з`являлися нові будинки для колгоспників, мешканці обзаводилися телевізорами, радіоприймачами, легковими автомобілями. Трудовою славою покрили себе механізатори Шаблій Іван, Лужо Василь, Сівчик Микола, Бондаренко Петро. Лисяк В.І. та Бігун Ф.І. були нагороджені орденами ім. Леніна.

 На 1 січня 1963 року в селі проживало 4175 чоловік, дворів – 1942.Національний склад: українці- 99% , росіяни, білоруси, євреї – 1%. Населення працювало в : лікарні- 6 лікарів, 23 медсестри, 28 санітарок; торгівлі- 51 чоловік, які обслуговували сільський універмаг, магазин готового одягу, чайну, метизо-господарський магазин, культмаг, два шкільних буфети та магазини по сотнях; школах- 59 учителів; на приймальному пункті- 55; відділенні зв`язку-8; ветеринарному-4.

  У 60-ті роки в селі було два клуби: один сільський на 450 місць та колгоспний на 100 місць. Було 8 бібліотек, в яких нараховувалося 11 тисяч книг. У клубах працювали гуртки самодіяльності: драматичний, хоровий, танцювальний. Уроженцями села є художник Колесник В.А. та літературознавець доктор філологічних наук Микитась В.Л.

 У кінці 90-х років земля була розпайована і роздана в оренду фермерам та  приватним підприємцям: серед них Заярний М.М., Пухальський В.В.,

Ісаєв Г., Бруслик В.В. та інші.

  Станом на 1 січня 2007 року в селі проживає 2144 чоловік. Працює дві школи: у 5 сотні І –ІІІ ступенів(директор Яковлев С.В.), у 8 сотні І-ІІ ступенів, лікарня (головний лікар Шаблій М.М.),бібліотеки, клуб, відділенням зв`язку завідує Книш О.Л., є млин, олійниці, магазини, кафе, у взятих в оренду ставках розводять рибу. Можливо ще не все втрачено для Жовтого і простоїть не один десяток літ, якщо господарі не переведуться.

ІСТОРИЧНИЙ НАРИС СЕЛА ЧИСТОПІЛЬ

 У далекому минулому населення півдня піддавалося на протязі довгого часу нападу турків, татар та інших загарбників. І як результат – територія південних областей до ХУІІІ століття мала невелику кількість осілого населення. Поселення мали в основному військовий характер. Масове заселення краю почалося в кінці ХУІІІ ст., в його основі була покладена урядова поміщицька й іноземна колонізація. Царський уряд роздавав великі ділянки землі (по декілька сотен чи тисяч десятин землі)  поміщикам, які пересесяли на  ці землі кріпосних селян із своїх володінь, розсташованих в інших районах Російської імперії. По  чотири десятини землі на сім`ю отримували солдати  царської армії , що потрапили під царську «милість», відслуживши 25 років.

 Був інший шлях  заселення південних земель: селяни, які жорстоко експлуатувались, шукали в цих краях звільнення від поміщицького гніту й переслідувань царського уряду. Так і виникло село Чистопіль, яке спочатку називалося Касяновка, по імені  поміщика Касяна, що купив цю землю в одного царського придворного. Поміщик мав у своєму користуванні 1900 десятин землі. Коли пройшла реформа 1861 року, село очистилося  від кріпацтва, а в народі почали говорити : «Чисте село». Звідси і пішла назва Чистопіль.

  Існує легенда, в якій говориться про те, що на території села колись була стоянка, було знайдено кам`яний молоток та залишки кладовища, було сім колодязів,обкладених каменем, два з них діють і по цей час.

 Село розкинулося по берегах річки Очеретяної, яка давно замулилася і пересохла. Інша частина розбудовувалася по «Курячій балці». По ній проходив чумацький шлях, на околиці села була корчма, де чумаки відпочивали, тут же знаходилося і чумацьке кладовище. Багато їх гинуло на шляху до Криму , шлях був важким і небезпечним.

 Село Чистопіль до 1956 року складалося з двох сіл : Чистопіль та Йоржеве. В Йоржевому в основному жили куркулі, а назване від імені поміщика.

 У 1901 році було організовано в хаті одного селянина школу і мала три класи, але під час однієї грози вона згоріла у 1905 році. У 1909 році одна пані дала громаді шість тисяч карбованців для побудови церкви, але між селянами виникла суперечка: одна частина жителів виступала за будівництво церкви, інша- школи, щоб діти могли навчатися грамоті. Для будівництва школи був присланий земством  чоловік, якому дали проект школи, але він відхилився від цього проекту. Гроші забрав собі , а людям побудував дерев`яну школу, яка складалася з однієї класної кімнати та  квартири для вчителя. Так школа простояла до 1928 року. Тоді до неї було прибудовано коридор і дві класні кімнати. У 1931 році на базі чотирьохрічної школи утворили семирічку, яка охоплювала всю Чистопільську сільраду. До ІІ Світової війни у школі налічувалося 250-300 учнів. Після війни їх кількість скоротилася в половину, тому що відкрили школу у селі Виноградівка. Ще до війни в Чистополі були дит`ясла.

 До 1933 року в селі не було ніяких медичних закладів,  того  ж року організували фельдшерсько-акушерський пункт, який діє і понині. А в 1939- ветеринарний пункт.

 У 20-ті роки було збудовано клуб, який простояв аж до 1943 року. Коли німці відступали, клуб спалили, тому що в ньому знаходилася німецька хлібопекарня. У 1947 році колгоспники збудували новий клуб, який стоїть і нині. При клубі знаходиться бібліотека, свого часу працювали гуртки художньої самодіяльності.

 Радянська влада в селі була встановлена в 1918 році , тоді ж організували і сільраду. На її території у 1927 році почалася колективізація. У цей час з`являється 5 колгоспів: «Червона зірка», «Червона сім`я», «Червона нива», «Паризька комуна» та колгосп ім . Шевченка. У 1930 році п`ять колгоспів об`єдналися в один – «Червона нива». Перший трактор з`явився у Чистополі в 1928 році. На 1934 рік усі селяни були колгоспниками.

 У 1941 році спокійний плин життя був порушений розривами бомб. Більша частина чоловічого населення пішла  на фронт, із 200 жителів не повернуло- ся 114, 76 нагороджено бойовими орденами та медалями.  У селі була створена підпільна організація, але вона не встигла розгорнути діяльність, бо її членів (Плуженко Я.Д., Корнієнко С.Ф., Лисенко А.Т.) було заарештовано і відправлено до фашистських таборів, де вони і загинули.

 При звільнені села загинуло 40 червоноармійців, їхні тіла поховані у братській могилі, яка знаходиться в центрі села.

 Перші повоєнні роки були важкими для селян. Сільське господарство повністю зруйноване, великі людські втрати, неврожай, голод...

 Поступово життя входило у звичне русло: у селі з`явилося поштове відділен- ня, три магазини,село було повністю електрифіковано, але блакитне полум`я до сих пір не прийшло у домівки чистопільців. Як і сто років тому рубають дрова, топлять плиту, трусять сажу...

 Нема в селі вже і колгоспу, який славився колись не тільки на весь район, а і на область. Невипадково голова колгоспу Ткалик Т.Т.  був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, за трудові успіхи п`ять жителів села нагороджені орденами та медалями. Є.Я.Плуженко та П.О.Похил нагороджені Орденом Леніна. Земля розпайована і здана частково в оренду, частково обробляється одноосібниками. Село поступово вимирає. Руйнуються старі будинки, а нові зводити нема кому. Залишає молодь село- їде в місто, щоб заробити грошей і на новому місці пустити коріння.

 Село стоїть в чеканні: чи то загибелі, чи то дбайливого господаря, який

вдихне в нього життєву силу. Село стоїть в чеканні...

ЛИШИЛАСЬ ТІЛЬКИ НАЗВА

    На території Великого степу буяла недоторкана природа, паслись табуни диких коней, стада зубрів, кіз, диких свиней. У степових травах гніздилося безліч птахів; у річках та озерах водилася величезна кількість риби. Казкові багатства Дикого Поля приваблювали як татар, так і українців. Після знищення Січі царський уряд почав роздавати землі всім охочим. Вельможні пани отримували в дарунок, а простий люд за віддану , 25-річну службу царю та за участь у війні з Туреччиною. Ці наділи були смішними, бо мали чотири десятини, та і земля далеко не родюча. Так на Сухій балці в 1890 році почали селитися відставні солдати російської армії. З цих перших поселень і утворилося село Велика Суханівка.

 Другу балку облюбували переселенці з Київської губернії, теж відставні солдати. Село назвали Київцями або Малою Суханівкою.  Був у Київцях дід Міщенко , який допомагав конокрадам переганяти коні.У Комисарівці коней крали, до діда приганяли, а він їх відганяв до Мишурин Рогу, звідти брав інших і приганяв у Київці. Так ні разу і не попався.

  Після революції 1917 року, під час колективізації, на території цих сіл утворилося два колгоспи «Червоний колос» і «Червона копа». У 1930 колгоспи об`єднали в одну сільськогосподарську артіль «Червоний колос». Першим головою колгоспу був обраний Федот Онисович Суслов. Після війни жителі Київців поступово виїжджали із села, залишаючи насиджені місця. У селі до війни було 40 хат, а 1959 році село залишила остання сім`я : Бондаренко Наталії Афанасіївни.

    Велика Суханівка протрималася до початку ХХІ століття. Була в ній і  школа початкова до 1975 року, був і магазин,  і дитячий садок, була тракторна бригада, тваринницькі ферми, а який ставок, рибу руками ловили. Карасі водилися незвичайні : великі із широкою спинкою, таких уже нема. Все це було колись, а тепер... Недивлячись на те, що в селі було лише чотири  колодязі з питною водою,  не було газу, а останнім часом й електроенергії, люди неохоче покидали рідні місця. Останній мешканець села залишив його в 2006 році.

 Недалеко від Великої Суханівки, через лісосмугу, у 1923 році із переселенців  Лозоватки та Комисарівки  засновується село Давидівка. А названа на честь Давида Захаровича Малоока, уповноваженого по переселенню людей. У лютому 1929 році у селі утворюється колгосп «Червоний колосок» . Головою був обраний Іван Андрійович Щербина. У 1932 році колгосп було переіменовано в «Колективіст», а в 1977 році воно зникло, як і Межеве.

 Останнє з`явилося після об`єднання двох сіл: Бистрівський хутір та Іванівка  в 1923 році. Село розкинулося по схилах балки, що служила межею між земельними володіннями поміщиків. Бистрівський хутір належав поміщику Столипіну, а назву дістало від прізвищ селян- Бистрий. Іванівка належала поміщику Байдакову, і спочатку в ньому  мешкало 400 солдатів. Найпоширенішим у ті давні часи було ім`я Іван, можливо серед цих солдатів було багато Іванів, а село так і назвали- Іванівка.

 За Давидівкою розкинувся хутір Павлівка, який теж потрапив у течію укрупнення. Але одна бабуся (Бабенко)  не здавалася, не хотіла їхати з рідного місця. Після того, як хутір опустів , вона ще жила там сама 10 років.

 Але і сьогодні ці села нагадують про себе. Трактори, працюючи в полі , виорюють їх залишки, стоять зарослі могили та похилені хрести на кладовищі.

 Навколо Чистополя , вздовж балки, селилися люди, утворюючи хуторки із 2-4 хат, а то й однієї. Був хутір Черкаський,на якому жила сім`я Черкасів, люди були небагаті, але працьовиті. Викопали ставок, обробляли землю, одним словом хазяйнували. Нема тепер хутора, лишивсвя ставок, кладовище і назва, яку скоро теж забудуть.

 Бджоляна отримала назву від того, на тому клаптику землі буяло різнотрав`я, бджоли і облюбували це місце і люди теж. Глиняний хутір був багатий на глину, яку використовували на будівництві. З глини спочатку робили лампач, згодом і цеглу.

  Піщаний хутір – це край сучасного Чистополя, і межа з Комисарівкою. На його території знаходиться кар`єр. Його розробки почалися на початку ХХ століття. Спочатку каміння видобували вручну, пізніше на допомогу прийшла техніка. На глибині 80 метрів залягав червоний мармур, який вивозився тоннами на будівництво Мавзолею в Москві та інші об`єкти.

 Нині кар`єр не працює, скрізь валяються глиби каміння, як одинокі вартові, що зберігають таємниці віків. Де-не-де можна побачити ковилу, вона багато  пам`ятає, але мовчить, тільки вітер розгойдує її шовковисте волосся.

 Мовчить і скеля, німим свідком страшного вбивства. У кінці 20-х років жила на Скелі сім`я Сюсюрів: дід і баба, син із невісткою , трійко дітей, було  і дві наймички, але одна із них у ту страшну ніч відпросилася до рідні. Увечері забрела і циганка , просилася на ночівлю, пустили. Є люди, які ласі на чуже добро. Такі прийшли і до хати Сюсюрів. Розбійники оскаженіли, з живих лишився 10-ти місячний хлопчик. Їх знайшла друга наймичка (Савченко Мелашка Єфремовна). Кімната вся у крові, а бідне дитинча повзає і шукає матері...

 У 1927 році на місцях, де колись , за сивої давнини запорозькі козаки боролися з поляками, із Григорівки приїхали сім`ї Івана Шевченка, Микити Головання, Пимина Коваленка та інших. Так утворилося село із 17- и дворів , яке отримало героїчну назву- Запоріжжя.  Збереглася легенда, яка оповідає про історію цієї назви. Коли в 1648 році військо Б.Хмельницького готувалося до бою з поляками, один загін козаків вночі викопали під землею тунель, який брав початок в районі сучасного села Холодіївка, а закінчувався саме в тому місці, де згодом з`явилося село Запоріжжя. Таким чином загін козаків опинився в тилу ворога і завдав удару . Деякі жителі села Холодіївка говорять, що бачили вхід до тунелю, але ввійти в нього не мали змоги, бо все засипала земля.

 В роки колективізації був створений колгосп , після війни у зв`язку з укрупненням колгоспів, село Запоріжжя було приєднане до колгоспу «Комсомолець», а в 1952 це село приєднали до колгоспу «Світло Жовтня», як окрему бригаду. Сьогодні в селі проживає одна сім`я, решта виїхала .

 За першою греблею, як говорять у Виноградівці, на пагорбі, був хутір Крас- нопілля. Легенда оповідає, в часи , коли на наших землях господарювали татари, відбулася велика битва на тому пагорбі. Людей лягло нелічено, земля просякла кров`ю. Через багато років на полі виросли маки. Люди, що прийшли силитися, були вражені побаченим. Поле від маків полум`яніло. Так і з`явився хутір Краснопілля. Жили там переважно кріпаки, а після 1861 року залишили хутір і подалися у світи.

ВОЛОДІННЯ ПАНА РИБКИ

 Землі, де нині розташоване село Виноградівка, у 1900 році купив поміщик Рибка у поміщика Степуліна. У 1902 році на цих землях оселився син Рибки. Батько збудував для сина двоповерховий будинок, насадив фруктовий сад і парк, збудував ставки , стайні для коней, підвали та інші приміщення.

 Після революції 1917 року маєток був зруйнований, а парк, сад і ставки є до сих пір. Зберігся і земляний насип, старожили говорють, що у ті далекі часи на тому пагорбі знаходилася  альтанка до якої вели сходи. Пані дуже полюбляли сидіти в ній і любуватися краєвидами. А любуватися було чим. У парку пана Рибки були зібрані унікальні зразки дерев, завезені з інших місць і навіть країн. Якщо уважно придивитися до дерев, то може здатися , що ви потрапили в Асканійський дендрарій, наскільки велике різнобарв`я рослин у ньому. Парк є улюбленим місцем відпочинку виноградівців, особливо тоді, коли прилітають солов`ї і виводять своїх пісень . Їх можна слухати годинами і не набридне. Закриєш очі, вдихнеш пахощі природи і може здатися , що ти потрапив у Рай, співають райські пташки і так на душі спокійно і радісно , що не хочеться повертатися у дійсність. Ось такий скарб залишив пан Рибка селянам.

 Говорять, що і до своїх працівників він ставився по-людськи, не дивлячись на те , що вони працювали тяжко, деякі згадували про нього теплими словами. Після революції Рибка залишив маєток, а з приходом Білої армії повернувся. Він запропонував селянам взяти у нього землю в оренду. Рибка не встиг реалізувати свої плани: Біла армія відступила, на її місце прийшла нова- під жовто-блакитними прапорами, але і вони довго не протрималися, їх витіснило військо під чорним прапором. Так і переходило село,яке ще не існувало з рук в руки. Згадують жителі, що Рибка десь подався до Росії, але його слід там і губиться. Під час голодомору Рибка не забув про своїх робітників, один із його батраків зустрів пана на вокзалі у Воронежі, Рибка цікавився, як там справи, що з маєтком. А коли прощалися, то він дав грошей і попросив роздати їх  тим, хто в нього працював, щоб могли якось прохар- чуватися. Чи правда це було, чи ні важко сьогодні встановити.

  У 1925 році на колишніх володіннях Рибки з`явилося село Виноградівка, яке заселялося мешканцями Комисарівки, Чистополя та інших навколишніх сіл ще з 1922 року. Щодо назви існує дві гіпотези, перша з них – у пана в маєтку були виноградники, які довго ще плодоносили і після його від`їзду. Друга гіпотеза: людина , яка розробляла план забудови, мала прізвище Виноградов. Але село відповідає своїй назві, бо кожен господар у себе в саду має хоч один кущ винограду.

 Під час колективізації в 1929 році в селі утворилися артілі: «Червоний Схід», «Світло Жовтня», «Міцна праця». Згодом ці артілі об`єдналися в колгосп «Світло Жовтня», який проіснував із цією назвою до 1991 року, потім його переіменували в колгосп ім.Шевченка, у 1997 році він розпався на КСП ім. Шевченка, з центром у с. Виноградівка, та КСП «Світанок» , із центром у селі Чистопіль, головою останнього був Горяний Микола Максимович.  У грудні 1999 року КСП перетворилися на товариства з обмежиною відповідальністю : Виноградівське та Чистопільське.  Ламати- не будувати. Сьогодні ця земля повністю розпайована і передана в оренду фермерам та приватним підприємцям.

 Першим головою колгоспу був Іван Вікторович Даринник. Праця була тяжкою, доводилося обробляти землю вручну, вона давала малі врожаї, але їх вистачило б прогодуватися , здати державі і залишити на посів. Але комусь здалося, що мало... У Виноградівку прийшов голод . Вимирали сім`ї, на кладовищі був рівчак, напівживі люди приходили туди, щоб навіки лишитися там. Населення скоротилося удвічі.

  Ті, хто вижив, згадували як вони рятувалися від голодної смерті. Одна з них Огнівець Ганна Іванівна. Рано лишилася сиротою, рано стала до праці, саме в голод працювала на свинофермі разом із Волошиною Параскою Тимофіївною. Брат Параски Прокіп варив свиням їжу: картоплю, дерть. А люди пухли... Прокіп потайки позичав у свиней їх обід, який їв сам і дівчат підгодовував. Отак і вижили, вони вважали, що їм пощастило.

 Фашисти прийшли в село влітку 1941 року. Довго не затрималися, пішли далі на схід, залишивши кількох для нагляду. Молодь погнали в Німеччину, решту примусили працювати.

 Улітку 1942 року недалеко від Виноградівки радянський літак висадив десантників. З якою ціллю, з яким завданням вони прилетіли, так ніхто і не взнав. Усі загинули. Один із десантників забіг до баби Горбаченко, віддав свою фотографію та деякі адреси. Цілу ніч були обшуки. Після війни тіла десантників перенесли до братської могили, знайшли і рідних. Пошукову роботу проводив учитель географії Довженко Василь Микитович.

 Під час відступу фашисти зруйнували всі колгоспні приміщення, забрали всіх коней, знищили 52 будинки. 19 жовтня 1943 року війська 37-ї армії Степного фронту, 41-а окрема танкова бригада, якою командував полков- ник Ф.П.Васецький звільнили село від німецько- фашистських загарбників. Не обійшли і репресії села. Був у Виноградівці кузнець Огнівець Іван. У себе   в кузні на стіні видряпав: «Ні корови, ні свині тільки Сталін на стіні». Через три дні приїхав чорний воронок, і більше ніхто не бачив Івана.

 Голод 1946-1947 років поновив дію закону про «п`ять колосків». Показовий суд над сьомома «злочинцями» відбувся і у Виноградівці. Чернявську, Комарова Григорія, Махнюк Ніну, Малу Марію та інших засудили на сім років позбавлення волі.

 У 1946 році об`єднуються колгоспи, що знаходилися в Чистополі та Виноградівці., у  «Світло Жовтня». Головою обирають Ткалика Т.Т., який пропрацював 20 років.

 Школа у селі була чотирьохрічна і містилася під одним дахом із клубом та конторою. У 1953 році її перенесли в хату діді- Кріпака, один із перших, хто заселяв Виноградівку, у цьому ж році, переробивши Мисиківський сарай відкрили 5, 6 і 7 класи. У 1955 році на місці панських конюшень побудували нову школу, яка з 1965 року стала восьмирічкою, а 1982 – десятирічкою. У 1986 році сільську раду із Чистополя перенесли до центральної садиби колгоспу «Світло Жовтня».

  Територія Виноградівської сільської ради розсташована в 20-ти кілометрах від районного центру м. П`ятихатки і 120 км від обласного центру міста. Дніпропетровська.

 На заході Виноградівська сільська Рада межує з землями Пальмирівсь -      кої С/Р, на півночі та північному сході – з Холодіївською С/Р, на південному сході – з Лозуватською С/Р, на півдні межа проходить із Зорянською С/Р.

 У Виноградівці є дитячий садок, загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів із ком`ютерним класом, поштове відділення, чотири магазини, будинок культури, млин, три приватні олійниці, цех по виробництву сиру.

Презентація "Люби і знай свій рідний край"  https://docs.google.com/presentation/d/1ExAbl5MnESG4KBoQhuQ4SCP2qWJEd7qdpWo2qQOnh9c/edit#slide=id.p4