Антропогенез

План 

1.     Рушійні сили антропогенезу.

2.     Прабатьківщина людства.

3.     Прямоходячі мавпи.

4.     Архантропи та палеонтропи

5.      Неоантропи.

6.     Висновки.

РУШІЙНІ СИЛИ АНТРОПОНЕГЕЗУ

     Уперше питання про рушійні сили антропогенезу детально розглянув Ч.Дарвін у книзі «Походження видів та статевий відбір» (1871) та статті «Про вираження емоцій у людини й тварини» (1872). Учений дійшов висновку про вирішальну роль природного відбору в переході пращурів людей до прямоходіння, в удосконаленні руки, розвиткові мозку та членороздільного мовлення. Особини з досконалішими морфологічними характеристиками мали більше шансів вижити. Постійні вправи відігравали особливо важливу роль у розвитку рпямоходіння та здатності голосових органів до членороздільного мовлення. Ще одним важливим чинником процесу антропогенезу, за Дарвіном,- це статавий відбір, який сприяврозвиткові звукового мовлення і особливо втраті предками людей суцільного волосяного покриву на тілі.

     Дарвін намагався довести, що витоки людської моралі , трудової діяльності, мови, відчуття краси слід шукати виключно в суспільних інстинктах тварин.

     Енгельс створив трудову теорію антропогенезу, викладену в статті «Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину» (1884). Ф.Енгельс послідовно  проводив думку про те, що праця стала визначальним чинником переходу до прямоходіння, формування руки, мозку, свідомості, здатності до  мовного спілкування, соціальності людей.

     Г.Горак зауважує, що праця є лише одним із проявів суспільної життєдіяльності людей, складником триєдиної якості, властивої людині.[1] Загалом теза про важливу роль трудової діяльності в ппроцесі антропогенезу не викликає істотних заперечень із боку сучасних дослідників.

      У сучасній науці міцно утвердилася думка про те, що вирішальний вплив на «олюднення» мавпи та вдосконалення фізичної подоби гомінідів справили природні умови.У кінці міоцену (5,5 – 5 млн років тому) у природі відбулисязначні зміни, пов’язані з загальним похолоданням . У цей час Антарктида вперше була похована під суцільним льодовим куполом, зона похолодання охопила Тихий, Індійський, Північний Льодовитий океани. Внаслідок поширення льодовика рівень Світового океану упав на 70 м. Африканський континент потерпав від посухи. Це спричинило зменшення площ лісів і збільшення розмірів відкритих трав’янистих обширів, схожих із сучасними саванами та степами. Нові природні умови активізували перехід частини вищих приматів до прямоходіння, з’явилися двоногі мавпи – австралопітеки.[2,183].

     Новий зсув кліматично – природних умов відбувся у пізньому пліоцені (близько 2 млн    років тому). Повсюдно зменшилася площа лісів , поширилися відкриті степові простори. Ці зміни збіглися в часі з виділенням нової еволюційної лінії , що врешті-врешт завершилася появою «людини вмілої».

     Деякі сучасні вчені вважають , що причиною морфологічних змін , пов’язаних із переходом частини вищих приматів до прямоходіння, були мутації. Г.Матюшин обстоює тезу про дію мутагенних чинників не лише на ознаки прямоходіння, а й на інші анатомічні зміни перших гомідів. О. Хрисанфова зазначає, що палеонтологічні матеріали поки що не дуже узгоджуються з цією гіпотезою [3].

      Формування фізичного типу Homo sapiens проходило в тісному зв’язку з розвитком людського суспільства. Хоча морфологічні зміни гомідів мали суто біологічне підгрунтя , втім у процесі еволюції закріплялися передусім ті спадкові ознаки, котрі сприяли трудовій діяльності й утвердженню чимраз довершеніших форм суспільних відносин.

     У ході еволюції постійно виникали суперечності між консервативністю фізичного типу гомінідів і необхідністю його вдосконалення , яка була зумовлена тиском соціальних чинників. Разом із тим взаємозв’язок між фізичною організацією та трудовою діяльністю первисних людей був досить гнучким , що не дає змоги встановити пряму залежність між ними.

     Із розвитком суспільних відносин роль природного відбору як принципу еволюції поступово зменшувалася.

ПРАБАТЬКІВЩИНА  ЛЮДСТВА

     Виходячи з загальнотеоретичних міркувань найданіші гомініди – мавполюди, які першими почали використовувати спочатку природні, а потім і штучні знаряддя,- мали з’явитися у відкритій місцевості, подібній до сучасних саван, багатій на водні ресурси, рослинну й особливо тваринну поживу. Про це свідчать також етологічні спостереження: двоногість рідко трапляється в тих популяціях шимпанзе, котрі живуть у непрохідних джунглях. Експерементальним шляхом доведена необхідність м’ясної їжі для нормального розвитку головного мозку: за довготривалої відсутності достатньої кількості білків відбувається порушення ультраструктури нейронів його кори. Іншою важливою вимогою до екологічної ніші найдавніших гомінідів була наявність скелястого ландшафту, розсипів каміння, з якого виготовляли перші знаряддя. І нарешті, вдосконалення фізичної подоби давніх мавполюдей відбувалося шляхом природного відбору корисних мутацій, викликаних стресами природного середовища.

      Ці загальнотеоретичні міркування, а також палеонтологічні знахідки та археологічні відкриття останніх десятиліть дають підстави зробити висновок про те, що прабатьківщиною людства найімовірніше був Африканський континент, і в першу чергу – область Східноафриканського рифту [2,177] .

      Крім африканської, існує також південноазіатська гіпотеза прабатьківщини людства. Вона грунтується на таких підставах: по-перше, у цьому регіоні земної кулі виявлено численні кісткові рештки високорозвинутих приматів кінця третинного періоду: рамапітеків, удабнопітеків, гігантопітеків та ін.; по-друге, наприкінці міоцену – на початку пліоцену через аридизацію клімату відбулося масове переселення з Центральної Азії до Європи, Африки та Південно- Східної Азії високорозвинутих приматів, які вже значною мірою пристосувалися до життя та пересування на відкритих просторах і стояли на порозі гомінізації; по – третє, Південно-Східна Азія була ареалом однієї з найчисленніших груп архантропів; по-четверте, у Південно- Східній Азії мешкають сучасні людиноподібні мавпи  - гібони та орангутани.

     Останнім часом виникла ще одна гіпотеза про місцезнаходження прабатьківщини людства – сибірська, автором якої є російський археолог Ю.Мочанов. Спираючись на знахідки знарядь , близьких за формою до олдувайських, на стоянках Дірінг-Юрах та Улалінка, він висловив припущення , що першолюди могли постати одночасно в екстремальних умовах кількох регіонів земної кулі : у Східній Африці з її постійними екологічними катаклізмами та в Сибіру, де 2 млн років тому була така ж низька температура повітря , як і тепер. Однак віддаленість Сибіру від основних осередків гомонізації , зумовлена несприятливими кліматично географічними умовами, відсутність будь-яких палеоантропологічних доказів «олюднення» мавп у цьому регіоні, невизначеність стратиграфії знахідок згаданих кам’яних знарядь не дають змоги прийняти цю гіпотезу.

     ПРЯМОХОДЯЧІ МАВПИ

      Австралопітеки або прямоходячі мавпи, що іноді їх називають мавполюдьми , з’явилися на земній кулі 6-4 млн років тому.

     Рештки австралопітеків походять із Південної Африки. Місцезнаходження цих викопних гомінідів зосереджені здебільшого в області Східноафриканського рифту – зони гірського розлому, що тягнеться від Червоного моря до півдня Африканського континенту.

    Австралопітеки були першими істотами на Землі , які засвоїли прямоходіння. За будовою тазового пояса та кісток нижніх кінцівок вони значно ближчі до людей, ніж до сучасних мавп. Припускають , що тіло ранніх австралопітеків було вкрите волссям; згодом волосяний покрив зник, а натомість з’явилися пітні залози, які захищали організм від перегріву на відкритій місцевості. Нижні кінцівки австралопітеків були довшими, ніж верхні, слугуючи виключно для пересування; верхні звільнилися для трудової діяльності.

    Р.Дарт, Р.Брум, Л.Лікі, Д.Джогансон та інші дослідники розрізняли серед австралопітеків дві великі групи : грацильних, або ранніх, та масивних, або пізніх[2,139].

    На думку більшості сучасних фахівців, подальша еволюція предків Homo sapiens пов’язана лише з грацильними австралопітеками. Жили невеликими ізольованими популяціями , котрим була властива плинність чоловічої  та стабільність жіночої частинин. Вони займалися збиранням рослинної їжі, їли м’ясо вбитих хижаками тварин, можливо, і самі полювали.

     Австралопітеки вели бродячий спосіб життя. Деякі з них, імовірно, перебиралися на територію Європи та Азії.

      У 1960 р. в найдавнішому шарі Олдувайської ущелини, що датується 2 – 1.7 млн років тому, Льюїс Лікі виявив кісткові рештки гомінідів. Він кваліфікував свої знахідки як належні до роду Homo, надвши їм видову назву Homo habilis – «людина вміла». Але деякі вчені не погодилися з цим, вказавши на близькість цих істот із грацильними австралопітеками[2,141].

     Згодом нові кісткові рештки Homo habilis були виявленні і в Кенії. Ці знахідки змусили скептиків змінити своє ставлення до «людини вмілої», визнавши її приналежність до роду Homo.

    Більшість знахідок  Homo habilis датуються 2  – 1.7 млн років тому. Цдало підставу висунути гіпотезу про те , що відокремлення «людської» лінії гомінідів від спільного з австралопітеками еволюційного стовбура сталося приблизно 2.5 – 2 млн років тому.

      Homo habilis були першими істотами на Землі, які перейшли до систематичного виготовлення штучних знарядь із каменя, кістки та інших матеріалів. Під час розкопок базових стоянок в Олдуваї було виявлено багато примітивних штучних знарядь, виготовлених із гальки, кварциту. Вулканічної лави.

      Гострі суперечки вчених довкола місця Homo habilis в еволюційній історії людства спричинили й дискусію стосовно морфологічної грані між людиною та твариною, а саме: Ж.Антоні, М.Урісов вважають, що між людиноподібними мавпами і першолюдьми не існує морфологічної грані; В.Якимов, В.Кочеткова , що між людиною та твариною можна провести так званий «мозковий рубікон», який становить 700-800 см  [2,144].

     Сучасні антропологи  відмовилися від спрощених підходів до цієї проблеми. Вони наголошують, що при визначенні місця викопних гомінідів у еволюції вирішальну рольмають відігравати ті морфологічні особливості, які є наслідком культурної адаптації до умов зовнішнього середовища і, зокрема, наслідком трудової діяльності, виготовлення знарядь праці.

     Однак проблема грані між людиною та твариною ще далека від остаточного розв’язку. Деякі сучасні вчені  все ж розглядають Homo habilis як перехідну істоту , що займає проміжне становище між австралопітеками та «справжніми» людьми. Переважає думка, що ними були архантропи – представники виду Homo erectus («людина прямоходяча»), виділеного американським антропологом Б.Кембелом у 1962 році.

АРХАНТРОПИ  ТА ПАЛЕОНТРОПИ

     Перші «справжні» люди – архантропи ( від грец. аrchaios- давній та  anthropos – людина) з’явилися на земній кулі  приблизно 1.5 млн років тому.

     Важливим осередком формування людей була Східна Африка, де в 1960 р. в другому шарі Олдувайської ущелини Льюїс Лікі виявив мозковий череп так званого олдувайського пітекантропа разом із грубими кам’яними знаряддями [2,145].

    Місцезнаходження архантропів відомі й у Північно-Західній Африці на території сучасних Алжиру та Марокко. Одним із найважливіших осередків гомінізації була Південно – Східна Азія, територія Китаю, о.Ява, в Європі з’являються поодинокі групи першолюдей близько 1.5 млн років тому, а  масове заселення   континенту відбулося значно пізніше.

     Із архантропами пов’язана ашельська археологічна культура , яка розпочалася приблизно 1.5 млн і завершилася близько 150 років тому.  Визначальною її рисою є поширення кам’яного рубила, яке виготовляли з кременню, кварциту тощо. Найдавніші стійбища архантропів розсташовані переважно на берегах річок та проток, навколо озер і на морських узбережжях. Селилися і мешкали в печерах.

     Важливу роль у життєдіяльності першолюдей відігравало збиральництво, дедалі більшого значення набувало загінне полювання на великих тварин. Виявлені сліди використання вогню.

     З архантропами пов’язаний новий етап у розвитку суспільних відносин. Поглибилася господарська спеціалізація статевовікових груп. У надрах ашельської доби, вочевидь, містяться витоки прогромади – оновного типу соціальної організації палеоантропів, або неандертальців, - творців мустьєрської культури, яка зародилася 150 -100 тис. років тому.

     Давні люди – палеонтропи досить широко розселилися у старому світі, освоївши регіони, які були недоступні їхнім пращурам – архантропам. В Африці сліди перебування давніх людей віднаходять не лише в саванах та напівсаванах, а й у важкодоступних тропічних лісах , напівпустелях та пустелях. Поселення палеонтропів відомі на території  Предньої Азії, Іраку, Туреччини, Китаю, країн Південно – Східної Азії, на півдні Сибіру, Далекого Сходу, на Японських островах, окремі пам’ятки розсташовані неподалік від Полярного кола.

     Серед європейських палеонтропів розрізняють дві групи : ранніх та пізніх, або класичних.                                          

      Із палеонтропами пов’язані завершальні етапи ашельської культури, а також  мустьєрська культура. Мустьєпська «крем'яна індістрія» налічувала кілька десятків типів знарядь. Найбільш поширеними з них були скребло, придатнедля скобління та різання. Лише на території Франції археолог Ф.Борд виділив 60 типів кам’яних знарядь мустьєрської доби.  З’явилися й перші знаряддя, зроблені здерева, кістки, каменю.

       Полювання складжало основу життєдіяльності тих груп палентропів, котрі жили в умовах прохолодного або помірного клімату. Мешканці тропічних  та субтропічних зон займалися збиральництвом. Палеонтропи добре оволоділи вогнем. Використовували не лише природні укриття, а й будували житло.

     Загалом за виробничими навичками та інтелектом палеонтропи залишили далеко позаду своїх попередників – архантропів. Очевидно, вони вже могли формулювати певні поняття і, відповідно, виражати їх мовними засобами.

     На завершальному етапі доби мустьє припадають перші зафіксовані наукою прояви суто людської раси, як турбота про одноплемінників. У свідомості палентропів вже з’явилися абстрактні уявлення, пов’язані з повсякденним життям, господарством. Неадертальців хвилювала смерть одноплемінників: саме за доби мустьє з’явилися перші поховання. Небіжчика ховали за певним ритуалом: їх розміщували головою на захід чи на схід , поруч клали крем’яний гостроконечник, оточували кістками тварин, іноді накривали кам’яною плитою чи лопаткою мамонта [2,158].

     З розвитком абстрактних уявлень пов’язаний і властивий неандертальцям культ печерного ведмедя, сліди якого зафіксовані на багатьох мустьєрських пам’ятках Європи. На деяких мустьєрських пам’ятках Франції знайдені шматочки червоної ворхи – фарби мінеральногшо походження. Яку первіфсні люди широко використовували у своїх ритуалах.   

      Наприкінці мустьєрської доби неандертальські прагромади стали настільки згуртованими, що усвідомили свою єдність і почали протиставляти себе іншим.

 НЕОАНТРОПИ

     Згідно з гіпотезою американського дослядника Вілсона , в основі якої лежить генетичний аналіз, найдавніші  Homo sapiens з’явилися приблизно200 тис. років тому в Африці, південніше Сахари., звідкіля близько 100 тис. років тому почали розселятися в різні куточки земної кулі.

     З приводу появи вперше неоантропів існує дві групи гіпотез: моноцентризм та поліцентризм.

     Перша гіпотеза була викладена Я.Рогінським у другій половині 40-х рр. Згідно знею , процес формування неоантропа відбувався в одній  досить широкій зоні, яка охоплювала Південно – Східну Африку, Передню Азію, Південну та Південно – Східну Європу. Саме цим , на думку дослідника, можна пояснити морфологічну спорідненість людських рас, відмінності між якими зв одяться до другорядних ознак [2,161]. Інші варіанти моноцентризму розробляють сучасні захадноєвропейські та американські вчені (П.Ендрюс, Г.Брейер, Л.Шотт, Г.Стрінгер тощо), які дотримуються афроєвропейської концепції прабатьківщини сучасних людей. Згідно з нею, пращури неоантропів – протокроманьйонці – вперше з’явилися  на Африканському континенті, звідкіля  згодом мігрували до Європи.  Важливим  аргументом на користь ієї гіпотези є «тропічні» пропорції тіла передньоазіатських палеонтропів та найчисельнішої групи верхньопалеолітичної людності Європи – кроманьйонців.

      Велику кількість прихильників має гіпотеза поліцентризму, один із перших обгрунтував наприкінці 30-х років німецький вчений Ф.Вайденрайх на основі аналізу палеонтропологічних матеріалів. Він вивів чотири осередки формування неоантропа, а саме: Східну Азію, Південно –Східну Азію, Південну Африку, Передню Азію [2,162].

   Близькі погляди розвивав американський учений К.Кун, він виділяв п’ять центрів формування Homo sapiens. Два з них містяться в Африці: на півночі та в центрі континенту.

     А.Тома – угорський дослідник виділив три осередки сапієнтації: західний – європеоїдно-негроїдний – та східні – монголоїдний та веддоавстралоайноїдний [2,162].

      Останні відкриття в галузі молекулярної біології доводять думку, що формування людини сучасного типу відбувалося в одному центрі.

     Серед європейських неоантропів найчастіше виділяють три морфологічних варіанти – кроманьйонський, гримальдійський та брюнський, найпоширенішим з яких є перший.

     На Африканському континенті в даний історичний період переважали популяції людей, зовнішньо схожих на сучасних бушменів та готентотів. Неоднорідними в антропологічному плані були верхньопалеолітичні популяції Азії.

      Важливо мати на увазі, що неоантропи споруджували справжні поселення – до 10-15 споруд різних розмірів, де люди мешкили протягом тривалого часу. На багатьох пізньопалеолітичних стоянках виявлено значну кількість кісток великих і середніх тварин. Це свідчить, що основою господарства тогочасної людності було полювання. В окремих регіонах Західної Європи важливу роль у харчовому раціоні відігравала риба.

     Верхній палеоліт – епоха розквіту первісного мистецтва: печерного живопису, скульптури, гравіювання. Основний сюжет – звірі, рідше люди. Значне місце в мистецтві палеоліту займали жіночі статуетки, виготовлені з бивня мамонта, іноді з каменю, вапняку, бурштину.

     Зачатки релігійних вірувань простежуютьс  в поховальних обрядах: у позі небіжчиків, звичаї посипати їхні тіла червоною вохрою, класти в могили знаряддя та прикраси [2,173].

     За доби верхнього палеоліту люди вперше освоїли території Америки та Австралії. Поява первісних людей у Новому Світі пов’язана з Берінгією – великою зоогеографічною областю. Приблизно 11-10 тис років тому, коли через глобальне потепління значно піднявся рівень Світового океану, Берінгія перестала існувати.

        Окремі вчені обстоювали тезу про те, що в Америку змогла перебратися лише невелика жменька людей, нащадки яких згодом поступово освоїли весь континент.

      Найдавніші сліди людської діяльності в Австралії припадають на 35 – 30 тис. років, що  свідчить про його первісне заселення на самому початку верхньопалеолітичноїдоби. Згідно з даними палеоантропології  праавстралійці здебільшого характеризувалися рисами австралоїдного комплексу. Вважають, що заселення Австралії відбувалося кількома хвилями.

      ВИСНОВКИ

     За критеріями зоологічної систематики , всі сучасні люди належать до одного біологічного виду  «людини розумної»    Homo sapiens .

     Вид Homo sapiens входить до роду людина, який включає викопних людей-палеонтропів, або неандертальців, та неоантропів, або верхньопалеолітичних людей. Нині палеонтропів часто розглядають не як окремий вид, лише підвид  – Homo sapiens neanderthalensis (людина розумна неандертальська) виду Homo sapiens.

     Разом із іншими викопними людьми (архантропами), котрі належать до роду пітекантропів та викопними прямоходячими мавпвми – австралопітеками – рід Homo складає родину гомінідів, представникам якої властиві великий мозок, випрямленеположення тіла і двонога ходьба, наявність рухливої , придатної до тонких маніпуляцій кисті з великим пальцем , що різко протиставляється іншим.

     Людина – суспільна істота, наділена свідомістю. Вона характеризується вертикальним положенням тіла, двоногою ходьбою, високорозвинутою рукою, великим головним мозком і вмінням виготовляти різноманітні знаряддя. Всі наведені ознаки виду Homo sapiens є своєрідним завершенням еволюційних тенденцій , властивих загонові приматів. 

ЛІТЕРАТУРА

1.     Горак Г.І. Людське начало: витоки і визначення // Філософія: курс лекцій. К.- 1993.

2.     Сегеда С. Антропологія: Навч. посібник. – К. – 2001.

3.     Хрисанфова Е.Н. Эволюционная антропология // Хрисанфова Е.Н., Перевозчиков И.В. Антропология. М. – 1991.