Князь Володимир

Мультимедійна презентація в техніці скрайбінг
Князь Володимир

Квест-тест «Виникнення та становлення Київської Русі». 7 клас

Квест-тест

Презентація квесту

Всесвітня історія 10 клас. Тести

http://teacherjournal.in.ua/shkilni-predmeti/istoriya/2368-testy-vsesvitnia-istoriia-10-klas

Історичні поняття. 9 клас

НОВА ІСТОРІЯ- це епоха в історії, коли у всіх сферах суспільного життя - економіці, політиці, соціальному, духовному - формувалися основи нового індустріального суспільства.

ІНДУСТРІАЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО-суспільство, основу життя та діяльності якого складає промислове виробництво товарів.

ПРОМИСЛОВА РЕВОЛЮЦІЯ-це глибинні зміни в житті суспільства, пов`язані з переходом  від заснованого на ручній праці мануфактурного виробництва до машинного фабричного виробництва.

МАШИНОБУДУВАННЯ-виробництво машинами машин.

КОНКУРЕНЦІЯ-(змагання), коли товаровиробники змагаються між собою на ринку за найвигідніші умови виробництва та збуту товарів.

ПАРТІЯ-(частина), виразник політичних ідей певної соціальної верстви

МОНОПОЛІЯ-об`єднання, виключне право одного в будь-якій сфері діяльності.

КАРТЕЛІ-об`єднання для встановлення одних цін на ринку певного товару.

СИНДИКАТИ- об`єднання для реалізації продукції через одну контору.

ТРЕСТИ- об`єднання суміжних підприємств для виробництва і реалізації під одним керівництвом.

КОНЦЕРН- об`єднання підприємств різних галузей під спільним фінансовим контролем.

АБСОЛЮТИЗМ (безумовний)- необмежена монархія, форма правління, за якої верховна влада повністю належить монархові.

ГУМАНІЗМ (лат. людський)- прогресивний ідейний напрям культури епохи Відродження, що утверджував право людини на земне щастя.

ІДЕОЛОГІЯ- система політичних, партійних, правових, етичних, художніх, філософських, релігійних поглядів.

МОНТАНЬЯРИ – революційно-демократична група депутатів Законодавчих зборів і Конвенту в період Французької буржуазної революції ХVІІІ ст.

МУНІЦИПАЛІТЕТ- виборний орган місцевого міського самоврядування.

ТЕРМІДОРІАНЦІ-режим у Франції з лідером Баррасом.

КОАЛІЦІЯ- об`єднання на добровільних засадах для досягнення спільної мети.

АДМІНІСТРАТИВНО- ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ-система територіальної організації держави, на основі якої утворюються і діють органи державної влади й управління.

ДЕМОГРАФІЯ-наука про народонаселення.

МЕТРОПОЛІЯ-пануюча країна, якій належить залежна країна.

МІГРАЦІЯ-переміщення населення.

РЕГІОН-частина країни, що відрізняється від інших певними природними, економічними чи іншими особливостями.

ПАРАФІЯЛЬНА ШКОЛА-початкова школа прицерковних парафіях.

АМАТОРСЬКИЙ ТЕАТР-любительський театр.

САМУРАЇ-військовий стан дрібних дворян в Японії до середини ХІХст., японські військові.

ШОВІНІЗМ-крайня агресивна форма націоналізму.

КОНКОРДАТ - угода між будь-якою державою і папою римським.

БОНАПАРТИЗМ - диктатура Наполеона Бонапарта.

Основи педагогічної майстерності

Кабінет історії

     Шкільний кабінет історії як спеціально обладнане навчальне приміщення має велике значення для вдосконалення навчально – виховного процесу. Кабінетна система навчання значною мірою сприяє науковій організації праці вчителя й учня. Кабінет є активним помічником у складній роботі педагога, він дозволяє краще проводити уроки, організовувати позаурочну роботу, активізує роботу з учнями. Крім того, кабінет – осередок навчальної і методичної роботи з історії. Він сприяє розвитку творчої діяльності вчителя та учнів, координує як класну, так і позакласну роботу, сприяє прищепленню учням любові до історії. У кабінеті зосереджуються  матеріали з досвіду роботи кращих учителів, збирається наочна, методична, ілюстративно-допоміжна література. Кабінет історії – це робоче навчальне приміщення, де проводять уроки, організовують консультації, готують наочні посібники.

     У кожному кабінеті треба мати  таке господарське обладнання :

 1. Учнівські столи і стільці.

 2. Робоче місце вчителя.

 3. Різні пристрої для  встановлення апаратури.

 4. Класну дошку, обладнану у повній відповідності до сучасних вимог.

 5. Шафи для збереження літератури, наочних посібників, роздавального матеріалу, картотеки тощо.

 6. Стенди.

 7. Портрети істориків, гетьманів, визначних історичних особистостей.

     Кабінет повинен мати всю необхідну для занять методологічну, допоміжну літературу,  історичні джерела. Наявність необхідної літератури, а також дидиктичного матеріалу дає змогу створити умови для проведення уроків на високому теоретичному, методичному, виховному рівні.

     У кабінеті зосереджуються повні комплекти наочних посібників до всіх тем (таблиці, схеми, картини, малюнки, альбоми) та  технічних     засобів            навчання

( звуковідтворююча й звукозаписуюча апаратура, кодоскоп, телевізор, кінопроектор, діапроектор).  Успішне й широке застосування  технічних засобів навчання передбачає створення фільмотеки, діатеки з діафільмами, серії діапозитивів і транспарантів для кодоскопа, фонотеки і грамзаписів і записів на магнітофонній стрічці, епітеки.

     Навчальна література , посібники, обладнання в кабінеті повинні зберігатися в належному порядку  в шафах і розташовуватися за темами й розділами програми кожного класу. Скрізь мають бути написи, де розміщено. Каталог навчальної літератури і наочних посібників, що має вестися в кабінеті, також послужить справі їх упорядкування.

     У кабінеті мають укладатися тематична і поурочна картотеки.

     Тематична картотека складається до кожної теми шкільного курсу історії і включає підручники і посібники, наочні і технічні засоби, дидактичний і роздавальний матеріал. Така картотека допоможе вчителю добре підготуватися до уроку, комплексно використати всі засоби навчання на уроці і забезпечити високу ефективність навчально-виховного процесу. Картотека весь час поповнюється , збагачується новими матеріалами. На основі тематичної картотеки складається поурочна.

     Окремо складається картотека із завданнями для здійснення індивідуальної роботи з учнями, диференційованого підходу до них, організації самостійних робіт тощо. Ці завдання органічно входять до тематичної картотеки.

     Кабінет історії має стати місцем зосередження зразкових робіт, виконаних учнями.

     Навчальний кабінет повинен мати постійне і змінне оформлення;  повинен викликати у школярів потрібні емоції.

     Роботою кабінету керує завідуючий – досвідчений викладач історії. Допомагають йому всі вчителі історії школи. До роботи по обладнанню і проведенню заходів у кабінеті потрібно залучати учнів: вони виготовляють таблиці, схеми, добирають потрібний матеріал, методичну й наукову літературу . При кабінеті створюють раду, до складу якої входять учителі й учні-активісти.

     Завідуючий кабінетом (разом із радою) несе відповідальність за організацію і зміст навчально- виховної роботи кабінету, за систематичне поповнення його всім необхідним , за збереження і раціональне використання навчального обладнання. В обов`язки завідуючого кабінетом входять забезпечення умов для успішного проведення уроків, використання наочності і технічних засобів навчання, проведення консультацій для вчителів із різних питань історії, пропаганда передового досвіду.

     Робота кабінету планується . Завідуючий разом із радою складають план на навчальний рік, у якому передбачається розв`язання організаційних питань, поповнення кабінету навчальними посібниками, проведення навчально-методичної і позакласної роботи.

     Кабінет має допомагати вчителям у підготовці до уроків і проведенні їх на високому теоретичноту та методичному рівні. Добре підготовлений і проведений у кабінеті урок із комплексним використанням різноманітних засобів навчання дає змогу активізувати пізнавальну діяльність учнів , забезпечує міцні знання й навички , загальний розвиток, посилює виховну роботу.

    Успішне проведення факультативних занять також можливе тільки в добре обладнаному, забезпеченому необхідними посібниками кабінеті.

     Кабінет історії – це також центр методичної роботи, де зосереджено найповнішу наукову літературу, матеріали передового педагогічного досвіду.

     У кабінеті проводиться широка й багатогранна позакласна робота : гурткова, тематичні вечори, олімпіади тощо. Кабінет історії є основним осередком підготовки і проведення тижня історії.

Метод роботи з підручником

     Підручники з історії визначають обсяг знань із кожної програмної теми, подають визначення понять. Він привчає учнів до самостійної роботи над книгою в класі і вдома, дає можливість закріпити набуті знання, забезпечує систематичне повторення. Допомагає школярам засвоювати одержані знання в стрункій системі, зрозуміти місце в ній окремих явищ. Отже, підручник є одним із важливих джерел одержання знань і набуття навичок із історії.

     Підручник повинен зайняти належне йому місце в процесі навчання на уроці. Учні можуть одержувати нові знання, читаючи відповідний матеріал підручника з наступним його обговоренням. Часто за завданням учителя школярі читають із підручника тільки визначення, висновки, які були предметом розгляду під час пояснення нового матеріалу. У процесі вивчення матеріалу можуть аналізуватися таблиці, схеми, вміщені у підручнику.

     Метод роботи з підручником привчає учнів до самоосвіти, до самостійної роботи з книгою, а також є одним із важливих способів реалізації принципу розвиваючого навчання. Ефективність цього методу залежить від уміння учнів читати і розуміти прочитане. Спочатку вчитель допомагає учням виділити основне в матеріалі, визначити у виучуваному матеріалі нове і відоме, відшукати відповідь на поставлене запитання.

     Метод роботи з підручником полегшує розуміння структури матеріалу , який вивчається, розвивається вміння  розчленувати текст, виділити головне. Цьому допомагає складання плану до вивчення.

    Привчаючи учнів працювати з підручником, учитель може застосувати такі методичні прийоми:

1.     Провести вступну бесіду, яка забезпечить зв`язок раніше вивченого матеріалу з тим, що учні вивчатимуть самостійно.

2.     Дати інструктаж , у якому наголосити , на чому при читанні підручника треба зосередити особливу увагу, які види роботи виконати ( скласти план, тези, передати зміст у формі схеми).

3.     Провести заключну бесіду, що має на меті перевірити, як учні засвоїли матеріал, і зробити необхідні уточнення, підвести підсумки роботи.

     Поступово учні привчаються самостійно виділяти в матеріалі відоме і нове. Вищим ступенем пізнавальної діяльності буде повне самостійне вивчення теоретичного матеріалу за підручником. У процесі цієї роботи учень повинен навчитися читати матеріал відповідної теми, актуалізувати відомий матеріал, визначити, у якому він зв`язку з новим .

     У роботі з підручником застосовуються елементи проблемного навчання. Потрібну інформацію на уроках історії учні одержують із словників, енциклопедій, журналів, збірників, монографічної літератури. Написання тез, конспектів формує навички роботи з такою літературою, привчає працювати з кількома джерелами, виділяти головне, зіставляти, бачити аргументацію положень, уміти систематизувати.

     Метод роботи з підручником привчає до самоосвіти, сприяє формуванню переконаності, є одним із ефективних шляхів реалізації принципу розвиваючого навчання.

Використання історичних документів на уроках

     Останнім часом ставлення до використання документів на уроці зазнало суттєвих змін. Якщо раніше історичний документ використовувався як доповнення до змісту шкільного курсу історії з метою конкретизації, поглиблення, уточнення матеріалу, знайомого учням із прочитаного підручника, то останнім часом все більше з`являється прихильників лабораторного методу вивчення історії. Уявити викладання історії , особливо в старших класах, без опрацювання джерел взагалі неможливо. Історичний документ поступово стає основою для вирішення певних навчальних завдань.

     На сучасному етапі розвитку методики викладання історії визначилися два підходи до використання історичних документів на уроці – інформаційний та критичний. При застосуванні інформаційного підходу історичний документ використовується як джерело, що дозволяє отримати відповідну інформацію. Критичний – запозичений із практики викладання історії в європейській та американських школах – спонукає замислитися над достовірністю інформації, вилученої  зі змісту документа та над ступенем довіри до власне джерела. Як інформаційний, так і критичний підхід у роботі з історичними документами, виконує свою роль у розвитку історичного мислення і повинен застосовуватися залежно від дидактичної мети навчального заняття.

     Але застосування інформаційного підходу має передувати джерелознавчій критиці документа, оскільки, перш ніж навчити учнів критично сприймати й оцінювати історичний документ, школярі повинні навчитися працювати з історичним змістом власне джерела. Тому у 6-8 класах при  органіцації роботи учнів із історичними документами має домінувати інформаційний підхід. Більшість документів, залучених до аналізу в цих класах , можуть бути використані тільки як інформаційне джерело, що визначається характером самих історичних документів. Їх використання дозволяє повною мірою розвивати вміння аналізу та оцінки, формувати навички історичного аналізу та інтерпретації , оскільки історія за своєю суттю є процесом мислення, що спирається на свідчення минулого. Використання історичних документів дозволяє також створити яскраві, виразні образи подій, особистостей, епох, бо , як доводить практика, на уроці найкраще запам`ятовується фактичний матеріал, який насичений нюансами історичної епохи, що стають для нас доступними тільки при використанні історичних джерел.

     Працюючи з історичними джерелами, учні повинні розкрити зміст останніх, тобто створити власну версію або інтерпретацію історичних подій.  На вчителя покладається завдання пояснювати й демонструвати учням суб`єктивність авторської інтерпретації історичних фактів, а учні слідом за вчителем повинні цю суб`єктивність знаходити, ідентифікувати і розуміти. Процес створення учнями власної інтерпретації історичних фактів, здобутих у результаті роботи з історичними документами, буде більш спрощеним, але не примітивним. Частина уроків може бути побудована за принципом самостійної інтерпретації учнями історичних джерел. Головним при організації такої роботи є добір відповідного комплекту історичних документів.

     Згідно з сучасними методичними вимогами, документ, підібраний для такого уроку, повинен:

·        відповідати цілям і завданням навчання історії;

·        відображати основні, найбільш типові факти і події епохи;

·        бути органічно пов`язаним із програмним матеріалом, сприяти актуалізації історичних знань, шоб можна було запропонувати учням пізнавальні питання і завдання;

·        бути доступним учням за змістом й обсягом;

·        бути цікавим;

·        містити побутові й сюжетні подробиці, що дозволяють диференціювати            навчання, конкретизувати уявлення учнів про ті чи інші події, явищи , процеси;

·        здійснювати на них певний емоційний вплив;

·        мати літературні і наукові переваги, достатню інформативність для розвитку пізнавальної самостійності й зацікавленості, удосконалення прийомів розумової праці.

     Для того, щоб учні могли самостійно виконувати роботу, пов`язану з опрацюванням та подальшою інтерпретацією        історичних документів, потрібно дотримуватися таких умов:

·        учні протягом тривалого часу під керівництвом учителя постійно опрацьовують історичні документи;

·        документи, надані учням заздалегідь, мають бути дидактично адаптовані вчителем до сприйняття їхнього змісту учнями;

·        пояснення термінів і понять включається до змісту історичного документа;

·        кожен із документів супроводжується питаннями, які направляють пізнавальну діяльність учня на опрацювання й осмислення змісту документа.

Антропогенез

План 

1.     Рушійні сили антропогенезу.

2.     Прабатьківщина людства.

3.     Прямоходячі мавпи.

4.     Архантропи та палеонтропи

5.      Неоантропи.

6.     Висновки.

РУШІЙНІ СИЛИ АНТРОПОНЕГЕЗУ

     Уперше питання про рушійні сили антропогенезу детально розглянув Ч.Дарвін у книзі «Походження видів та статевий відбір» (1871) та статті «Про вираження емоцій у людини й тварини» (1872). Учений дійшов висновку про вирішальну роль природного відбору в переході пращурів людей до прямоходіння, в удосконаленні руки, розвиткові мозку та членороздільного мовлення. Особини з досконалішими морфологічними характеристиками мали більше шансів вижити. Постійні вправи відігравали особливо важливу роль у розвитку рпямоходіння та здатності голосових органів до членороздільного мовлення. Ще одним важливим чинником процесу антропогенезу, за Дарвіном,- це статавий відбір, який сприяврозвиткові звукового мовлення і особливо втраті предками людей суцільного волосяного покриву на тілі.

     Дарвін намагався довести, що витоки людської моралі , трудової діяльності, мови, відчуття краси слід шукати виключно в суспільних інстинктах тварин.

     Енгельс створив трудову теорію антропогенезу, викладену в статті «Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину» (1884). Ф.Енгельс послідовно  проводив думку про те, що праця стала визначальним чинником переходу до прямоходіння, формування руки, мозку, свідомості, здатності до  мовного спілкування, соціальності людей.

     Г.Горак зауважує, що праця є лише одним із проявів суспільної життєдіяльності людей, складником триєдиної якості, властивої людині.[1] Загалом теза про важливу роль трудової діяльності в ппроцесі антропогенезу не викликає істотних заперечень із боку сучасних дослідників.

      У сучасній науці міцно утвердилася думка про те, що вирішальний вплив на «олюднення» мавпи та вдосконалення фізичної подоби гомінідів справили природні умови.У кінці міоцену (5,5 – 5 млн років тому) у природі відбулисязначні зміни, пов’язані з загальним похолоданням . У цей час Антарктида вперше була похована під суцільним льодовим куполом, зона похолодання охопила Тихий, Індійський, Північний Льодовитий океани. Внаслідок поширення льодовика рівень Світового океану упав на 70 м. Африканський континент потерпав від посухи. Це спричинило зменшення площ лісів і збільшення розмірів відкритих трав’янистих обширів, схожих із сучасними саванами та степами. Нові природні умови активізували перехід частини вищих приматів до прямоходіння, з’явилися двоногі мавпи – австралопітеки.[2,183].

     Новий зсув кліматично – природних умов відбувся у пізньому пліоцені (близько 2 млн    років тому). Повсюдно зменшилася площа лісів , поширилися відкриті степові простори. Ці зміни збіглися в часі з виділенням нової еволюційної лінії , що врешті-врешт завершилася появою «людини вмілої».

     Деякі сучасні вчені вважають , що причиною морфологічних змін , пов’язаних із переходом частини вищих приматів до прямоходіння, були мутації. Г.Матюшин обстоює тезу про дію мутагенних чинників не лише на ознаки прямоходіння, а й на інші анатомічні зміни перших гомідів. О. Хрисанфова зазначає, що палеонтологічні матеріали поки що не дуже узгоджуються з цією гіпотезою [3].

      Формування фізичного типу Homo sapiens проходило в тісному зв’язку з розвитком людського суспільства. Хоча морфологічні зміни гомідів мали суто біологічне підгрунтя , втім у процесі еволюції закріплялися передусім ті спадкові ознаки, котрі сприяли трудовій діяльності й утвердженню чимраз довершеніших форм суспільних відносин.

     У ході еволюції постійно виникали суперечності між консервативністю фізичного типу гомінідів і необхідністю його вдосконалення , яка була зумовлена тиском соціальних чинників. Разом із тим взаємозв’язок між фізичною організацією та трудовою діяльністю первисних людей був досить гнучким , що не дає змоги встановити пряму залежність між ними.

     Із розвитком суспільних відносин роль природного відбору як принципу еволюції поступово зменшувалася.

ПРАБАТЬКІВЩИНА  ЛЮДСТВА

     Виходячи з загальнотеоретичних міркувань найданіші гомініди – мавполюди, які першими почали використовувати спочатку природні, а потім і штучні знаряддя,- мали з’явитися у відкритій місцевості, подібній до сучасних саван, багатій на водні ресурси, рослинну й особливо тваринну поживу. Про це свідчать також етологічні спостереження: двоногість рідко трапляється в тих популяціях шимпанзе, котрі живуть у непрохідних джунглях. Експерементальним шляхом доведена необхідність м’ясної їжі для нормального розвитку головного мозку: за довготривалої відсутності достатньої кількості білків відбувається порушення ультраструктури нейронів його кори. Іншою важливою вимогою до екологічної ніші найдавніших гомінідів була наявність скелястого ландшафту, розсипів каміння, з якого виготовляли перші знаряддя. І нарешті, вдосконалення фізичної подоби давніх мавполюдей відбувалося шляхом природного відбору корисних мутацій, викликаних стресами природного середовища.

      Ці загальнотеоретичні міркування, а також палеонтологічні знахідки та археологічні відкриття останніх десятиліть дають підстави зробити висновок про те, що прабатьківщиною людства найімовірніше був Африканський континент, і в першу чергу – область Східноафриканського рифту [2,177] .

      Крім африканської, існує також південноазіатська гіпотеза прабатьківщини людства. Вона грунтується на таких підставах: по-перше, у цьому регіоні земної кулі виявлено численні кісткові рештки високорозвинутих приматів кінця третинного періоду: рамапітеків, удабнопітеків, гігантопітеків та ін.; по-друге, наприкінці міоцену – на початку пліоцену через аридизацію клімату відбулося масове переселення з Центральної Азії до Європи, Африки та Південно- Східної Азії високорозвинутих приматів, які вже значною мірою пристосувалися до життя та пересування на відкритих просторах і стояли на порозі гомінізації; по – третє, Південно-Східна Азія була ареалом однієї з найчисленніших груп архантропів; по-четверте, у Південно- Східній Азії мешкають сучасні людиноподібні мавпи  - гібони та орангутани.

     Останнім часом виникла ще одна гіпотеза про місцезнаходження прабатьківщини людства – сибірська, автором якої є російський археолог Ю.Мочанов. Спираючись на знахідки знарядь , близьких за формою до олдувайських, на стоянках Дірінг-Юрах та Улалінка, він висловив припущення , що першолюди могли постати одночасно в екстремальних умовах кількох регіонів земної кулі : у Східній Африці з її постійними екологічними катаклізмами та в Сибіру, де 2 млн років тому була така ж низька температура повітря , як і тепер. Однак віддаленість Сибіру від основних осередків гомонізації , зумовлена несприятливими кліматично географічними умовами, відсутність будь-яких палеоантропологічних доказів «олюднення» мавп у цьому регіоні, невизначеність стратиграфії знахідок згаданих кам’яних знарядь не дають змоги прийняти цю гіпотезу.

     ПРЯМОХОДЯЧІ МАВПИ

      Австралопітеки або прямоходячі мавпи, що іноді їх називають мавполюдьми , з’явилися на земній кулі 6-4 млн років тому.

     Рештки австралопітеків походять із Південної Африки. Місцезнаходження цих викопних гомінідів зосереджені здебільшого в області Східноафриканського рифту – зони гірського розлому, що тягнеться від Червоного моря до півдня Африканського континенту.

    Австралопітеки були першими істотами на Землі , які засвоїли прямоходіння. За будовою тазового пояса та кісток нижніх кінцівок вони значно ближчі до людей, ніж до сучасних мавп. Припускають , що тіло ранніх австралопітеків було вкрите волссям; згодом волосяний покрив зник, а натомість з’явилися пітні залози, які захищали організм від перегріву на відкритій місцевості. Нижні кінцівки австралопітеків були довшими, ніж верхні, слугуючи виключно для пересування; верхні звільнилися для трудової діяльності.

    Р.Дарт, Р.Брум, Л.Лікі, Д.Джогансон та інші дослідники розрізняли серед австралопітеків дві великі групи : грацильних, або ранніх, та масивних, або пізніх[2,139].

    На думку більшості сучасних фахівців, подальша еволюція предків Homo sapiens пов’язана лише з грацильними австралопітеками. Жили невеликими ізольованими популяціями , котрим була властива плинність чоловічої  та стабільність жіночої частинин. Вони займалися збиранням рослинної їжі, їли м’ясо вбитих хижаками тварин, можливо, і самі полювали.

     Австралопітеки вели бродячий спосіб життя. Деякі з них, імовірно, перебиралися на територію Європи та Азії.

      У 1960 р. в найдавнішому шарі Олдувайської ущелини, що датується 2 – 1.7 млн років тому, Льюїс Лікі виявив кісткові рештки гомінідів. Він кваліфікував свої знахідки як належні до роду Homo, надвши їм видову назву Homo habilis – «людина вміла». Але деякі вчені не погодилися з цим, вказавши на близькість цих істот із грацильними австралопітеками[2,141].

     Згодом нові кісткові рештки Homo habilis були виявленні і в Кенії. Ці знахідки змусили скептиків змінити своє ставлення до «людини вмілої», визнавши її приналежність до роду Homo.

    Більшість знахідок  Homo habilis датуються 2  – 1.7 млн років тому. Цдало підставу висунути гіпотезу про те , що відокремлення «людської» лінії гомінідів від спільного з австралопітеками еволюційного стовбура сталося приблизно 2.5 – 2 млн років тому.

      Homo habilis були першими істотами на Землі, які перейшли до систематичного виготовлення штучних знарядь із каменя, кістки та інших матеріалів. Під час розкопок базових стоянок в Олдуваї було виявлено багато примітивних штучних знарядь, виготовлених із гальки, кварциту. Вулканічної лави.

      Гострі суперечки вчених довкола місця Homo habilis в еволюційній історії людства спричинили й дискусію стосовно морфологічної грані між людиною та твариною, а саме: Ж.Антоні, М.Урісов вважають, що між людиноподібними мавпами і першолюдьми не існує морфологічної грані; В.Якимов, В.Кочеткова , що між людиною та твариною можна провести так званий «мозковий рубікон», який становить 700-800 см  [2,144].

     Сучасні антропологи  відмовилися від спрощених підходів до цієї проблеми. Вони наголошують, що при визначенні місця викопних гомінідів у еволюції вирішальну рольмають відігравати ті морфологічні особливості, які є наслідком культурної адаптації до умов зовнішнього середовища і, зокрема, наслідком трудової діяльності, виготовлення знарядь праці.

     Однак проблема грані між людиною та твариною ще далека від остаточного розв’язку. Деякі сучасні вчені  все ж розглядають Homo habilis як перехідну істоту , що займає проміжне становище між австралопітеками та «справжніми» людьми. Переважає думка, що ними були архантропи – представники виду Homo erectus («людина прямоходяча»), виділеного американським антропологом Б.Кембелом у 1962 році.

АРХАНТРОПИ  ТА ПАЛЕОНТРОПИ

     Перші «справжні» люди – архантропи ( від грец. аrchaios- давній та  anthropos – людина) з’явилися на земній кулі  приблизно 1.5 млн років тому.

     Важливим осередком формування людей була Східна Африка, де в 1960 р. в другому шарі Олдувайської ущелини Льюїс Лікі виявив мозковий череп так званого олдувайського пітекантропа разом із грубими кам’яними знаряддями [2,145].

    Місцезнаходження архантропів відомі й у Північно-Західній Африці на території сучасних Алжиру та Марокко. Одним із найважливіших осередків гомінізації була Південно – Східна Азія, територія Китаю, о.Ява, в Європі з’являються поодинокі групи першолюдей близько 1.5 млн років тому, а  масове заселення   континенту відбулося значно пізніше.

     Із архантропами пов’язана ашельська археологічна культура , яка розпочалася приблизно 1.5 млн і завершилася близько 150 років тому.  Визначальною її рисою є поширення кам’яного рубила, яке виготовляли з кременню, кварциту тощо. Найдавніші стійбища архантропів розсташовані переважно на берегах річок та проток, навколо озер і на морських узбережжях. Селилися і мешкали в печерах.

     Важливу роль у життєдіяльності першолюдей відігравало збиральництво, дедалі більшого значення набувало загінне полювання на великих тварин. Виявлені сліди використання вогню.

     З архантропами пов’язаний новий етап у розвитку суспільних відносин. Поглибилася господарська спеціалізація статевовікових груп. У надрах ашельської доби, вочевидь, містяться витоки прогромади – оновного типу соціальної організації палеоантропів, або неандертальців, - творців мустьєрської культури, яка зародилася 150 -100 тис. років тому.

     Давні люди – палеонтропи досить широко розселилися у старому світі, освоївши регіони, які були недоступні їхнім пращурам – архантропам. В Африці сліди перебування давніх людей віднаходять не лише в саванах та напівсаванах, а й у важкодоступних тропічних лісах , напівпустелях та пустелях. Поселення палеонтропів відомі на території  Предньої Азії, Іраку, Туреччини, Китаю, країн Південно – Східної Азії, на півдні Сибіру, Далекого Сходу, на Японських островах, окремі пам’ятки розсташовані неподалік від Полярного кола.

     Серед європейських палеонтропів розрізняють дві групи : ранніх та пізніх, або класичних.                                          

      Із палеонтропами пов’язані завершальні етапи ашельської культури, а також  мустьєрська культура. Мустьєпська «крем'яна індістрія» налічувала кілька десятків типів знарядь. Найбільш поширеними з них були скребло, придатнедля скобління та різання. Лише на території Франції археолог Ф.Борд виділив 60 типів кам’яних знарядь мустьєрської доби.  З’явилися й перші знаряддя, зроблені здерева, кістки, каменю.

       Полювання складжало основу життєдіяльності тих груп палентропів, котрі жили в умовах прохолодного або помірного клімату. Мешканці тропічних  та субтропічних зон займалися збиральництвом. Палеонтропи добре оволоділи вогнем. Використовували не лише природні укриття, а й будували житло.

     Загалом за виробничими навичками та інтелектом палеонтропи залишили далеко позаду своїх попередників – архантропів. Очевидно, вони вже могли формулювати певні поняття і, відповідно, виражати їх мовними засобами.

     На завершальному етапі доби мустьє припадають перші зафіксовані наукою прояви суто людської раси, як турбота про одноплемінників. У свідомості палентропів вже з’явилися абстрактні уявлення, пов’язані з повсякденним життям, господарством. Неадертальців хвилювала смерть одноплемінників: саме за доби мустьє з’явилися перші поховання. Небіжчика ховали за певним ритуалом: їх розміщували головою на захід чи на схід , поруч клали крем’яний гостроконечник, оточували кістками тварин, іноді накривали кам’яною плитою чи лопаткою мамонта [2,158].

     З розвитком абстрактних уявлень пов’язаний і властивий неандертальцям культ печерного ведмедя, сліди якого зафіксовані на багатьох мустьєрських пам’ятках Європи. На деяких мустьєрських пам’ятках Франції знайдені шматочки червоної ворхи – фарби мінеральногшо походження. Яку первіфсні люди широко використовували у своїх ритуалах.   

      Наприкінці мустьєрської доби неандертальські прагромади стали настільки згуртованими, що усвідомили свою єдність і почали протиставляти себе іншим.

 НЕОАНТРОПИ

     Згідно з гіпотезою американського дослядника Вілсона , в основі якої лежить генетичний аналіз, найдавніші  Homo sapiens з’явилися приблизно200 тис. років тому в Африці, південніше Сахари., звідкіля близько 100 тис. років тому почали розселятися в різні куточки земної кулі.

     З приводу появи вперше неоантропів існує дві групи гіпотез: моноцентризм та поліцентризм.

     Перша гіпотеза була викладена Я.Рогінським у другій половині 40-х рр. Згідно знею , процес формування неоантропа відбувався в одній  досить широкій зоні, яка охоплювала Південно – Східну Африку, Передню Азію, Південну та Південно – Східну Європу. Саме цим , на думку дослідника, можна пояснити морфологічну спорідненість людських рас, відмінності між якими зв одяться до другорядних ознак [2,161]. Інші варіанти моноцентризму розробляють сучасні захадноєвропейські та американські вчені (П.Ендрюс, Г.Брейер, Л.Шотт, Г.Стрінгер тощо), які дотримуються афроєвропейської концепції прабатьківщини сучасних людей. Згідно з нею, пращури неоантропів – протокроманьйонці – вперше з’явилися  на Африканському континенті, звідкіля  згодом мігрували до Європи.  Важливим  аргументом на користь ієї гіпотези є «тропічні» пропорції тіла передньоазіатських палеонтропів та найчисельнішої групи верхньопалеолітичної людності Європи – кроманьйонців.

      Велику кількість прихильників має гіпотеза поліцентризму, один із перших обгрунтував наприкінці 30-х років німецький вчений Ф.Вайденрайх на основі аналізу палеонтропологічних матеріалів. Він вивів чотири осередки формування неоантропа, а саме: Східну Азію, Південно –Східну Азію, Південну Африку, Передню Азію [2,162].

   Близькі погляди розвивав американський учений К.Кун, він виділяв п’ять центрів формування Homo sapiens. Два з них містяться в Африці: на півночі та в центрі континенту.

     А.Тома – угорський дослідник виділив три осередки сапієнтації: західний – європеоїдно-негроїдний – та східні – монголоїдний та веддоавстралоайноїдний [2,162].

      Останні відкриття в галузі молекулярної біології доводять думку, що формування людини сучасного типу відбувалося в одному центрі.

     Серед європейських неоантропів найчастіше виділяють три морфологічних варіанти – кроманьйонський, гримальдійський та брюнський, найпоширенішим з яких є перший.

     На Африканському континенті в даний історичний період переважали популяції людей, зовнішньо схожих на сучасних бушменів та готентотів. Неоднорідними в антропологічному плані були верхньопалеолітичні популяції Азії.

      Важливо мати на увазі, що неоантропи споруджували справжні поселення – до 10-15 споруд різних розмірів, де люди мешкили протягом тривалого часу. На багатьох пізньопалеолітичних стоянках виявлено значну кількість кісток великих і середніх тварин. Це свідчить, що основою господарства тогочасної людності було полювання. В окремих регіонах Західної Європи важливу роль у харчовому раціоні відігравала риба.

     Верхній палеоліт – епоха розквіту первісного мистецтва: печерного живопису, скульптури, гравіювання. Основний сюжет – звірі, рідше люди. Значне місце в мистецтві палеоліту займали жіночі статуетки, виготовлені з бивня мамонта, іноді з каменю, вапняку, бурштину.

     Зачатки релігійних вірувань простежуютьс  в поховальних обрядах: у позі небіжчиків, звичаї посипати їхні тіла червоною вохрою, класти в могили знаряддя та прикраси [2,173].

     За доби верхнього палеоліту люди вперше освоїли території Америки та Австралії. Поява первісних людей у Новому Світі пов’язана з Берінгією – великою зоогеографічною областю. Приблизно 11-10 тис років тому, коли через глобальне потепління значно піднявся рівень Світового океану, Берінгія перестала існувати.

        Окремі вчені обстоювали тезу про те, що в Америку змогла перебратися лише невелика жменька людей, нащадки яких згодом поступово освоїли весь континент.

      Найдавніші сліди людської діяльності в Австралії припадають на 35 – 30 тис. років, що  свідчить про його первісне заселення на самому початку верхньопалеолітичноїдоби. Згідно з даними палеоантропології  праавстралійці здебільшого характеризувалися рисами австралоїдного комплексу. Вважають, що заселення Австралії відбувалося кількома хвилями.

      ВИСНОВКИ

     За критеріями зоологічної систематики , всі сучасні люди належать до одного біологічного виду  «людини розумної»    Homo sapiens .

     Вид Homo sapiens входить до роду людина, який включає викопних людей-палеонтропів, або неандертальців, та неоантропів, або верхньопалеолітичних людей. Нині палеонтропів часто розглядають не як окремий вид, лише підвид  – Homo sapiens neanderthalensis (людина розумна неандертальська) виду Homo sapiens.

     Разом із іншими викопними людьми (архантропами), котрі належать до роду пітекантропів та викопними прямоходячими мавпвми – австралопітеками – рід Homo складає родину гомінідів, представникам якої властиві великий мозок, випрямленеположення тіла і двонога ходьба, наявність рухливої , придатної до тонких маніпуляцій кисті з великим пальцем , що різко протиставляється іншим.

     Людина – суспільна істота, наділена свідомістю. Вона характеризується вертикальним положенням тіла, двоногою ходьбою, високорозвинутою рукою, великим головним мозком і вмінням виготовляти різноманітні знаряддя. Всі наведені ознаки виду Homo sapiens є своєрідним завершенням еволюційних тенденцій , властивих загонові приматів. 

ЛІТЕРАТУРА

1.     Горак Г.І. Людське начало: витоки і визначення // Філософія: курс лекцій. К.- 1993.

2.     Сегеда С. Антропологія: Навч. посібник. – К. – 2001.

3.     Хрисанфова Е.Н. Эволюционная антропология // Хрисанфова Е.Н., Перевозчиков И.В. Антропология. М. – 1991.

Словник до теми "Розвиток культури"

РЕАЛІЗМ ( фр.матеріальний) - літ. напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Ромен Ролан, Т.Драйзер, Е.-М Ремарк, Е.Хемінгуель, А.Барбюс, М.Булгаков.

НЕОРЕАЛІЗМ - літ. течія, яка полягає в заглибленні у внутрішній світ персонажа для самодостатнього осмислення його як людини, пізнати її ірраціональність. Д.Джойс, Ф.Кафка.              

  

СИМВОЛІЗМ (від гр. Знак) – літ. напрям кінця 19 - поч 20 ст., основною рисою якого є те, що конкретний худ. образ перетворюється на багатозначний символ. Ш.Бодлер, А.Рембо.           

АБСТРАКЦІОНІЗМ (від лат. Віддалення) – течія в мистецтві 20 ст., що відмовляється від реалістичного зображення предметів і явищ.Художник В.Кандинський.                                                      

СЮРРЕАЛІЗМ( фр. Надприродне) - авангардиський напрям у літ. і мистецтві, що виник у Франції на рубежі 1910-1920 рр. Претендує на глибоке проникнення в сутність життя, автоматична фіксація підсвідомого, марення, сон, галюцинація. Г.Аполлінер, С.Далі.                    

СУПРЕМАТИЗМ - течія в мистецтві поч. 20 ст.- абстрактне комбінування геометричних фігур або об`ємних тіл . В.Малевич  „Чорний квадрат”.  

                                                              

МАСОВА КУЛЬТУРА - мистецтво доступне широким верствам населення.                                               

ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС - технічні винаходи, які знайшли своє застосування у виробництві, що призвели до змін у довкіллі.                                                                                         

ОЛІМПІЙСЬКИЙ РУХ - відновлення в 1896 р. проведення Олімпійських ігор (Афіни).

ДАДИЗМ - літ.-мистецька течія, за переконаннями їх будь-який виріб, якщо дати назву є твором мис-ва (іт. „дитячий дерев`яний коник). 

                                                                                         

ФУТУРИЗМ ( від лат. Майбутнє) - авангардистська течія в літ. і мис-ві 10-30 роки 20 ст. в Італії. Звільнення літ-ри від власного „я” автора, знищення синтаксису, відміна прикметників, прислівників, дієслова неозначеної форми. Ф.Марінетті  „Мафарка-футурист”, В.Маяковський.

РАЦІОНАЛІЗМ- напрям у філософії та мис-ві, переконання у здатності людини пізнати закони розвитку природи і суспільства.                                                                                               

ФУНКЦІОНАЛІЗМ - напрям в архітектурі 20-х рр. 20 ст.- підпорядкування норм їхньому практичному призначенню, переважання строгості ліній.

 view-source:http://bondarenko26.blogspot.com/